Олесь Бердник - Всемогутні дурні

Петро остовпів. Безглуздо дивиться на стіл. Кліпає очима.

— Ванько… в чому справа?.. Нема…

Іван чухає потилицю.

— Може… місяць скінчився?

— То й що? — вдарив кулаком по столу Петро. — Ми для блага інших… діяли… Не для себе… Он скільки людей щасливі… Хай тут буде шампанське! Я наказую!

Нема. Нічого нема!

З-за вікна доносилось ревище:

— Де вони? Давай їх сюди!

Петро й Іван визирнули у вікно. Там біснувалася юрба мавпоподібних.

— Пити! Жерти! Чому нічого нема?

— Рвать кігті! — крикнув Петро.

— Тікати! — підхопив Іван перелякано, — Додому! Хай ми вернемося додому!

Нічого не міняється. Рев за вікном.

— Все! — заверещав Іван. — Всемогутність зникла! Тепер ми навіки залишимося під цим ковпаком!

У двері ломилися. Іван кинувся в протилежний бік, вискочив у вікно. Петро за ним. Метнулися поміж будівлями, аж курява знялася. Їх побачили, погналися. Хмара розпатланих, хвостатих, замурзаних двоногих з палицями в руках котиться валом за двома «всемогутніми».

— Їсти! Жерти! — ревуть вони.

Хлопці біжать без духу, метушаться біля краю прозорого ковпака. За покриттям — холодна пустеля, гори, темна рівнина. І куля рідної Землі, а довкола неї — насмішкуваті світляки зірок.

— Пропали, — стогне Іван. — Краще було б працювати вдома. Мати, батько, люди свої, Дніпро… А тут пропадати в пустелі…

— Їсти! Жерти! Пити! — гриміла юрба мавпоподібних.

Налетіли, накрили собою Петра і Йвана, почали гамселити, аж пір’я полетіло. Зчепилися між собою, чути хиже ревище, над купою тільки метляються палиці, кулаки, чути крик, лемент…

Хтось зачепив прозорий купол, він тріснув.

Грім прокотився у космосі, блискавиця пронизала Край Насолоди.

Все зникає. Холодна місячна пустеля. Тиша.

Тільки десь у безодні ледве чутно відлунює:

— Їсти! Пити!

А потім — мовчання. Урочиста органна мелодія нового, прекрасного життя. І Земля, мов чарівна блакитна квітка, пливе у Безмежжі назустріч оновленому майбуттю своєму…