Олесь Бердник - Всемогутні дурні

Покотом сплять довкола пашіючого жару жінки, воїни, діти.

В печері — під навислими каменями — дрімали пришельці з двадцятого віку. Вони закуталися в просторі шкури. Іван солодко потягнувся, позіхнув.

— А ви, знаєте, братці, непогано! Га? Їсти од пуза. Нічого не треба робити…

— А хлопчики, хлопчики які! — мліла од щастя Варка. — Один мене вхопив, як танцювали, притиснув! М-м! Я ледве не знепритомніла! Аж мурашки поза шкірою побігли! Оце так любов!

— І дівчата гарні є,— додав Петро замріяно. — Я помітив. Одна мені підморгувала…

— Волохаті дуже, — позіхнув Іван.

— Нічого, — заспокоїв Петро, — Замість хутра. Не треба одежі купувати… Ну, давайте спати.

— Давай!

Захропли.

А над лісом, над печерою плив, як ї в двадцятому віці, насмішкуватий місячило. Він знав, він передбачав, чим закінчиться та химерна вилазка у минуле…

Вранці довкола печери знявся крик, галас, вереск.

Петро схопився на рівні ноги, відкинув шкуру, озирнувся, приходячи до тями. Потім почав штурхати друзів.

— Га? Що? — забурмотів Іван, підводячи голову.

— Де це ми? — сонно озвалася Варка.

— Та в минулому ж, — сказав Петро. — Ви що, забули?

До отвору наблизився волохатий велетень.

— Вождь, — звернувся він до Петра. — Пора йти. Веди нас.

— Куди? — здивувався Петро.

— Вождь знає,— пояснив велетень.

— Дідько вас знає, куди вам треба йти. Беріть нас на плечі, та й несіть, куди треба.

— На плечі? здивувався велетень. — Носять лише поранених, хворих і маленьких, коли вони пристануть. А вождь веде інших. Вождь — найсильніший, найрозумніший, найвміліший, найхоробріший. Вождь сам несе слабих, зброю і йде попереду. Він показує шлях!

Петро вийшов з печери, розгублено дивився на дикунів, мовчав. Велетень пильно дивився на пришельців, теж чекав. Ждали жінки, воїни, діти.

Зненацька мовчання порушив крик. З-за дерев з’явилася група воїнів. Вони підняли вгору руки, показуючи, що прийшли з мирними намірами. Один виступив наперед, закричав:

— Ро, син Носорога! Ми з племені Леопарда! Вчора увечері у нас пропало багато списів. Стільки і ще стільки! — Він підняв дві руки, розчепірив пальці. Потім показав ще один палець. — А наші жінки бачили, що у вас вчора ввечері якісь чужинці робили нові списи! Чи не зачарували вони наші списи? Ти великий вождь і знаєш, що нам без списів не можна! А робити їх справа довга й тяжка!

Ро грізно обернувся до пришельців, заричав:

— Підлі шакали! Як ви сміли забрати списи в дружнього племені?

— Ми… не брали! — затрусився Петро,

— Я казав тобі, — плаксиво озвався Іван. — Знову те саме! Тут теж добряча міліція!

— Вам не вождями бути, а гієнами! — загримів Ро. — Візьміть їх, прив’яжіть до дерева. Добрий харч буде трупоїдам! А списи — поверніть!

Хлопців і Варку схопили воїни. Вони вириваються, кричать. Даремно! Потягли до дерева під улюлюкання і свист дітей.

— Назад, додому, — скрикнув від відчаю Іван. — На берег Дніпра!

Знявся вихор, ударив в очі дикунам.

Пришельці зникли. Воїни розгублено розводили руками. Дивилися обабіч, вгору, на землю,

— Дуже хитрі тварини, — похитав головою Ро. — Як шакали! Навіть хитріші…

Знову широкий Дніпро, над ним буйний вітрюган. Котяться сизі хвилі, хлюпають в піщані кручі, піняться.

Мандрівники сидять на березі, одсапуються.

— Нікуди більше не хочу, — у відчаї простогнав Гван. — Ні в минуле, ні в майбутнє. Хай йому грець!

— Зажди! — заспокоїв його Петро. — Треба подумати. — Давай спочатку поїмо. І одягнемось!

— Еге! Поїмо, одягнемось! А десь… пропаде! І знову нас спіймають!

— Одразу не спіймають, — презирливо сказала Варка. — Боягуз ти, Жан!

— Ми небагато, — примирливо озвався Петро. — По паляниці хліба і по кільцю ковбаси…

— Ну, давай, — згодився Іван.

І ось вони сидять, уже одягнені в сорочки, костюми, запихаються ковбасою. Варка возиться з транзистором, накручує якісь мелодії.

Петро струсив крихти у воду, примовляючи:

— Їжте, рибки, їжте! Це — для вас!

Іван, мрійливо дивлячись вдалину, витер долонею масні губи і раптом ляснув товариша по плечу.

— Петьку! От я придумав, так придумав!

— Що? — недовірливо перепитав той.

— Таке придумав, що й не снилося тобі! І ніхто не заважатиме! І всі задоволені будуть!

— Хто буде задоволений? — не збагнув Петро;

— Всі,— запевнив той. — Всі люди на Землі!

— Чокнутий, — сказала Варка. — Всіх не задовольниш!

— Не тягни, — сердито сказав Петро. — Балабонь далі!