Олесь Бердник - Всемогутні дурні

— Переберемось на острів, — розплився в посмішці Іван. — А там…

На який острів?

— На будь-який. У Тихому океані, чи що. І там станемо жити. Та не самі, а заберемо всіх, кому… ну, кому не подобається робота… Кому протипоказана праця! Ясно?

— Ну, ну! — зацікавився Петро. — Далі…

— Острів насолоди! — вигукнув Іван захоплено. — Так ми його назвемо. Спи, їж, гуляй — ніякої тобі міліції, ніяких шкіл, ніякої моралі! Замовлятимемо все, що заманеться! Хай вони — ха-ха! — щукають, де що пропадає! А ми — на острові! Не достануть посеред океану. Ну

— Ти геній, Ванько! — ревнув Петро, — Я й не знав, то в твоїй дубовій голові можуть виплодитися талановиті думки!

— Ну ти, не дуже!

— Та чого там! Справді геніально! Будемо дєйствувать! Тепер заживемо! Який острів виберемо?

— Десь на екваторі,— сказав Іван, — Щоб тепло. Щоб можна було без штанів, без костюма!

— Який же? — замислився Петро. — Таїті… їх багато… Знаєш що? Давай у центрі Австралії! Там пустеля — ніхто не знайде. Ми там таке настроїмо!

— Давай!

— Стійте! — крикнула Варка. — Не будьте ідіотиками!

— Чого тобі? — образився Петро. — Чи ще голосувати хочеш?

— Не голосувати! А кебети у вас не вистачає! Уже кілька разів улопались в історію! Хочете ще? Не можна на Землі будувати край насолоди! Знайдуть все ’дно! Літаками, вертольотами. Не буде нам спокою!

— А де ж? — дружно гукнули хлопці.

— У небі. На Місяці, — гордо сказала Варка. — Туди ще не скоро доберуться.

— Тю на тебе, — замахав руками Іван. — Там же повітря нема!

— Ото велике діло! Ми ж всемогутні! Зробимо ковпак, а під ковпаком — усе, що треба для життя. Уявляєш? Зорі на небі, Земля пливе під нами, а ми гуляємо та попльовуємо на неї. От геніально!

— Ох і Луїза! — закричав Петро. — Мислитель! Талант! Починаємо план, щоб не роздумувати! Хай на Місяці буде ковпак з повітрям, щоб можна було дихати… підождіть, а який ковпак? Ну, хай буде у діаметрі кілометрів десять, а висотою з півкілометра… І хай ми опинимося під тим ковпаком

Аж захурчало над Дніпром.

І опинилися «всемогутні» серед непривітних скель на Місяці. Довкола тиша, спокій, вгорі блищать спокійним сяйвом зорі, завмерла блакитна куля Землі з туманними обрисами континентів.

— Гм, — пробурмотів Іван. — Невесело.

— Дурниці, — сказав Петро. — Набудуємо такого, що тільки держись! Перш за все — житло для нас. А втім, якогось окремого житла не треба. Хай буде одразу їдальня, спальня і… ну, і все інше… Щоб далеко не ходити…

Раз!

З’явився будинок. Петро вдоволено засміявся.

— А тепер позбираємо сюди всіх своїх!

Він підняв руку, проголосив:

— Всі наші земляки, які люблять насолоду і яким протипоказана праця, — хай опиняться тут!

Зал засідань. Ряди слухачів.

На трибуні — огрядний чолов’яга. Він тримає у руках купу паперів, читає:

— Наше підприємство за рік перевиконало план на двісті двадцять п’ять процентів, товариші!

Раз!

Промовець зник. Пусто на трибуні.

В залі запанувала мертва тиша. Потім почувся сміх.

— У землю провалився, — гукнув хтось з рядів, — земля брехунів не тримає!

Оплески.

Розкішна дама лежить на софі, чистить нігті. Довкола розкидані журнали мод, біля неї — собачка.

— Скучно, — позіхає дама.

Раз!

Дама зникає.

Собачка жалібно вищить, винюхує попід стільцями…

Столи. На столах пляшки, закуски.

Реве джаз.

Виламуються розцяцьковані, розмальовані дівчата й хлопці.

Раз!

Порожньо в ресторані.

Завмерли вражені офіціантки з тацями в руках.

Дівчата полють буряки.

Пісня котиться над полем.

До полільниць підходить червонолиций чоловік у білій вишитій сорочці, в білому картузі. Витирає хустинкою обличчя, важко дихає. Нагинається, зриває бадилину.

— Чистіше, чистіше полоти, дівчатка, треба, — кричить він, — Це не робота!

Раз!

Зникає з поля чоловік. Дівчата переглядаються.

— Як корова язиком злизала, — каже одна. — Може, це новий спосіб міняти начальство? Дуже оперативно!

Всі засміялися.

Петро, Іван та Варка стояли на підвищенні свого будинку.

Довкола темніла непривітна місячна, пустеля.

А перед ними — хвилювалася юрба. Стиляги, бюрократи, розмальовані дами, дівчата, бандити з відмичками в руках, п’яниці з червоними носами.

Ревли, кричали, лаялися.

— Це порушення конституції! Де міліція?

Петро підняв руку, закричав:

— Увага! Ува-га! Громадяни, ти-и-ихо!

Шум затих. Всі повернулися до «всемогутніх».

— Це ми вас перенесли сюди! Всіх, кому не хочеться працювати, всіх, кому приємна насолода і вільне життя!