Олесь Бердник - Всемогутні дурні

Гай пильно дивився на пришельців, розмірковував уголос:

— Мда. Рідкісний випадок. Розклад основних морально-етичних центрів. Відсутність творчого імпульсу. Паразитарні біоструми. Ну що з ними робити?

Петро нахабно глянув на Гая.

— Так ви радієте нам чи ні? Може, я бачу, й тут не розуміють нашої сили? Морочите нам голову всякою етикою… Так ми попремо ще далі в майбутнє!

— Навіщо? — запитав Гай. — Справа в тому, що навіть тепер усі люди всемогутні. А в подальшому майбутті — там ще вищі досягнення…

— Всі всемогутні? — ахнув Петро. — Навіщо ж тоді працювати, трудитися?

— А навіщо жити, коли не творити? — здивувався Гай.

— Насолода життям, — зверхньо заявив Петро.

— Свобода, — додала Варка, виробляючи химерні танцювальні колінця. — Що хочеш, те робиш. Нема ніяких меж, ніякої заборони!

— О, це страшно! — серйозно мовив Гай, уважно розглядаючи дівчину, яка виламувалася перед ним. — Повна безконтрольність у істоти, в якої невідомо звідки опинилися гігантські сили, — це неймовірна небезпека! Послухайте, ви! Господар життя лише той, хто творить його власною творчістю. Хто росте без упину разом з життям. А хто лише наказує, а не працює, не творить, той деградує і стає дикуном, навіть з всемогутністю!

Пришельці з минулого замовкли, моргаючи повіками.

— Знаєте що? — сказав Гай. — Нам такі типи не потрібні. Земля давно позбулася їх. Єдині ліки для вас — назад, у минуле!

— А ми не хочемо! — вперто озвався Петро.

— Не бажаємо! — верескнула Варка. — Мені тут сподобалося!

— Залишимося — і все! — бовкнув Іван, дивлячись на лікаря спідлоба. — У вас — комунізм. Годуйте нас. Комуністична мораль проти насильства!

— Комуністична мораль і етика має на увазі творців, а не паразитів, — весело сказав Гай, — Ану — геть у минуле, звідки ви почали свій шлях!

Загримів грім. Промчав вихор.

Раз!

Хлопці й Варка гепнулися на пісок на березі Дніпра.

Перед ними лежали три обгризені кістяки від риби.

Вітер уже трохи завіяв їх. У небі кричали чайки. Десь далеко гули пароплави та на луках люди громадили копи…

Мандрівники знетямлено й мовчазно озиралися — бачили стіну лісу, білесенькі хатки між садами, гурт крикливих голих хлопчаків у пустотливому прозорому плині ріки…

Дивувалися.

— Оце так! — почухавши потилицю, заявив Петро. — Здорово він нас одправив назад! У майбутнє нічого потикатися…

— А може, все це нам приснилося? — спантеличено запитав Іван. — Глянь — ось риба, яку ми їли. Ятір у воді. Ходімо додому… та попросимо пробачення… Все буде, як раніше…

— Дурню! — крикнув Петро. — А піжама на тобі звідки? В Адлері наділи! Забув?.

— Кретин, — зневажливо буркнула Варка. — А завжди казала: з тебе, Жан, не вийде джентльмена! Тебе тягне до сажка!

— Гм, — не звернувши уваги на образу, мугикнув Іван, мацаючи піжаму. — Справді, ми десь моталися. Треба хоч одіж замінити…

— Не треба! — бадьоро сказав Петро! — У мене новий план. А для того плану вбрання не подібне!

— Ну, ти даєш, Петер, — млосно промуркотіла Варка. — Ану, кажи, кажи, що ти придумав! Це мені подобається! Як це так — без вбрання?

— Ми рвонемо у минуле. До дикунів. Вони оцінять нашу силу. Будемо царями, повелителями. А вони нас хай слухаються, годують, носять!

— Ги, — сказав Іван. — Закручуся в шкуру. Спати в печері. І ніхто тебе не потурбує, не стусатиме. В школу, в інститут не треба… Ніякої тобі культури! Ой здорово!

— Клас! — мрійно підхопила Варка. — Геніально придумав, Петер! Там такі хлопці! Волохаті, сильні! Такий як обніме, аж кісточки захрумтять!

— Красота! — в забутті вів далі Петро. — Вічно там житимемо. Про нас потім легенди складуть. Що були, мовляв, такі-то и такі-то боги. Га-га-га! Здорово? Тільки сигарети потрібні. Дикуни, мабуть, не курять. Без куріння погано. Ну що — поїхали?

— А куди? — непевно запитав Іван, — На скільки років?

— Спробуємо. Спочатку… ну, на десять мільйонів. Подалі від культури…

— Ну давай!

Вони встали, взялися за руки,

— Хай ми перенесемося на десять мільйонів років назад, — сказав Петро. — На цьому ж місці!

Ударила блискавиця, змела з їхніх очей Дніпро, луки, небо. Потемніло все довкола.

Раз!

Звідусюд виросли, зімкнулися над головою хащі папороті, хвощів, ще якихось товстелезних дерев.

Моторошно, страшно.

Мандрівники шугнули по коліна в багнюку. Розгублено притиснулися одне до одного.

— Де ми? — пошепки запитав Іван.

— А дідько лисий! знає, —сказав Петро.