Стефені Маєр - Сутінки

— Ніби ти раніше часто її дивилася, — зареготав він.

— Я трішки розчарована, — вирішила подражнитись я.

— Чому? — здивовано запитав Едвард.

— Було б непогано дізнатися бодай одну річ, яку б ти не робив краще за всіх на світі.

На обличчі промайнула фірмова крива посмішка, у мене перехопило подих.

— Я пішов, — сказав Едвард, повертаючись на поле.

Він грав мудро, подаючи м’яч низько, поза досяжністю вправних рук Розалії в аутфілді — найвіддаленішій від дому частині поля, і блискавкою домчав до двох баз, перш ніж Еммет зумів повернути м’яч у гру. Одного разу Карлайл подав м’яч так далеко за поле — «бумс» вдарило по вухах, — що вони з Едвардом отримали по очку. Мініатюрним кулачком Аліса легенько штурхнула їх по черзі.

Упродовж гри рахунок постійно змінювався, гравці підштрикували одне одного в залежності від того, хто лідирував, як звичайні вуличні бейсболісти. Час від часу Есме закликала до порядку. Грім роздирав небо, та ми залишилася сухими, як і передбачила Аліса.

Карлайл був бетером, Едвард ловцем, коли Аліса раптом хапнула ротом повітря. Я не спускала очей з Едварда, тому помітила, як його голова різко сіпнулася у її бік. Їхні погляди зустрілися, відбувся моментальний обмін інформацією. Едвард опинився біля мене, перш ніж решта встигли запитати Алісу, що трапилося.

— Алісо? — напружено сказала Есме.

— Я не бачила, не могла попередити, — прошепотіла вона. На цю мить усі зібралися навколо неї.

— Що трапилося, Алісо? — запитав Карлайл спокійним владним голосом.

— Вони подорожують набагато швидше, ніж я гадала. Я бачу, що раніше мала неправильну картину майбутнього, — пробурмотіла вона.

Джаспер схилився, ніби прагнучи її захистити.

— Що змінилося? — уточнив він.

— Вони почули, що ми граємо, і прямують сюди, — винувато відповіла вона, схоже, почуваючись відповідальною за те, що її налякало.

Сім пар швидких очей блимнули на мене й відразу відвели погляд.

— Коли? — мовив Карлайл, повертаючись до Едварда. Едвардове обличчя — втілення напруженої зосередженості.

— Менше ніж за п’ять хвилин. Вони біжать — хочуть пограти, — насупився він.

— Встигнеш? — запитав Карлайл, кинувши у мій бік блискавичний погляд.

— Ні, не з нею на спині… — обірвав він. — До того ж нам менш за все потрібно, щоб вони вловили запах і почали полювати.

— Скільки? — запитав Еммет у Аліси.

— Троє, — коротко відповіла та.

— Троє! — пхикнув він. — Нехай приходять, — сталеві ремені м’язів заграли на міцних руках.

На частку секунди, що видалася набагато довшою, ніж була насправді, Карлайл поринув у роздуми. Здається, тільки Еммет був незворушний; решта втупили у Карлайла стривожені погляди.

— Ми продовжимо гру, — нарешті вирішив Карлайл. Його голос був спокійний, холоднокровний. — Аліса сказала, їм просто цікаво.

Вся фраза прозвучала потоком слів, що вилився за пару секунд. Я слухала уважно й зрозуміла майже все, хоча не чула, що наразі запитує Есме в Едварда беззвучним порухом вуст. Я лише зауважила, як він ледь помітно похитав головою; на її обличчі прочиталося полегшення.

— Ти ловитимеш, Есме, — сказав Едвард. — Я буду суддею, — і став як укопаний переді мною.

Інші повернулися на поле, сторожко прочісуючи темну лісову гущавину гострими поглядами. Схоже, Аліса та Есме намагалися не відходити далеко від мене.

— Розпусти волосся, — звелів мені Едвард тихим рівним голосом.

Я покірно стягнула резинку і струснула волоссям. Висловила вголос очевидне:

— Вони вже на підході?

— Так, стій спокійно, не рухайся, не висовуйся і не відходь від мене, будь ласка, — він добре приховав напругу в голосі, та я все одно її почула. Він зачесав моє довге волосся наперед, затуляючи обличчя.

— Не допоможе, — м’яко сказала Аліса. — Я чую її запах через поле.

— Я знаю, — забриніла у голосі невдоволена нотка. Карлайл стояв на підвищенні, решта без особливого ентузіазму повернулися до гри.

— Що запитала тебе Есме? — прошепотіла я. На мить Едвард завагався, потім відповів.

— Чи вони голодні, — неохоче пробурмотів він.

Минали секунди, тепер гра тривала в апатичному ритмі. Ніхто не наважувався подавати і відбивати сильніше, ніж поштовхом; Еммет, Розалія та Джаспер нерішуче топталися на внутрішній частині поля. Час від часу, незважаючи на жах, що сковував мозок, я помічала, як дивиться на мене Розалія. Її очі — згорнена книжка, та щось у міміці її вуст наштовхувало на думку, що вона розгнівана.