Стефені Маєр - Сутінки

— Я ніколи не серджуся на тебе, хіба б я міг? На тебе — сміливу, довірливу… теплу.

— Тоді чому? — прошепотіла я, пригадуючи напади похмурого гумору, котрі забирали Едварда у мене і котрі я завжди класифікувала як виправдане розчарування — розчарування через мою слабкість, повільність, неконтрольовані людські реакції…

Він обережно взяв моє обличчя у долоні.

— Я скаженію через себе, — ніжно сказав він. — Через те, що я, здається, не можу не наражати тебе на небезпеку. Самé моє існування змушує тебе ризикувати. Інколи я буквально ненавиджу себе. Я мав би бути сильнішим, мав би…

Я затулила долонею його рот.

— Досить.

Він узяв руку, прибрав її з вуст і притиснув до обличчя.

— Я кохаю тебе, — сказав він. — Убоге вибачення моїм учинкам, та все одно це правда.

Вперше він сказав, що кохає мене, сказав чітко і ясно. Можливо, він цього не усвідомлює, та я — безперечно так.

— Тепер, будь ласка, постарайся бути хорошою дівчинкою, — повів далі він, схилився і легко пробіг губами по моїх.

Я завмерла абсолютно нерухомо. Зітхнула.

— Пам’ятаєш, ти пообіцяв шефу відділку Свону, що рано повернеш мене додому? Нам краще рушати.

— Слухаюсь, мем.

Він грайливо посміхнувся і звільнив мене — за винятком однієї руки. Провів пару метрів крізь високу вологу папороть і павутину моху навколо розлогої могутньої тсуги — й от ми на місці, на краю величезного відкритого поля в ущелині між вершинами Олімпійських гір. Воно вдвічі більше за будь-який бейсбольний стадіон.

Я побачила решту родини; Есме, Еммет і Розалія, що сиділи на одинокому валуні, були найближче, метрів за сто. Набагато далі я розгледіла Джаспера та Алісу, щонайменше за чотириста метрів від нас; схоже, вони щось підкидали та ловили, та я не бачила м’яча. Здається, Карлайл відмічав бази, але хіба вони можуть бути на такій відстані?

Коли ми зайшли на поле, трійця на камені підвелася. Есме вирушила до нас. Еммет вчинив аналогічно, зупинивши на Розалії довгий погляд; та граційно встала й попрямувала до поля, навіть не глянувши у наш бік. У мене звело живіт.

— Едварде, це ти реготав? — запитала Есме, підходячи до нас.

— Було таке враження, що ведмідь подавився, — пояснив Еммет.

Я невпевнено всміхнулася до Есме.

— Це був він, він.

— Белла ненавмисно зробила дещо вельми смішне, — пояснив Едвард, швидко вирівнюючи рахунок.

Аліса залишила позицію і побігла, чи то пак потанцювала до нас. Мчала як вихор, але плавно загальмувала біля наших ніг.

— Вже час, — оголосила вона.

Щойно слова злетіли з її уст, глухий гуркіт грому струснув ліс позаду мене, вдарив на заході, біля міста.

— Моторошненько, еге? — по-дружньому просто сказав Еммет, підморгуючи мені.

— Ходімо, — Аліса простягнула руку Еммету, й вони стрілою помчали до велетенського поля. Вона бігла як газель, його ж грація та точність майже не поступалися швидкості — все ж Еммета складно було порівняти з газеллю.

— Готова до гри? — запитав Едвард, очі аж сяяли від нетерпіння.

Я намагалася кивнути з належним ентузіазмом.

— Приєднуйся до команди!

Едвард хихотнув, скуйовдив мені волосся і стартонув навздогін за тими двома. Він біг енергійніше, радше як гепард, ніж газель, і швидко їх обігнав. Від його грації та сили у мене перехопило подих.

— Ходімо й ми? — запитала Есме м’яким мелодійним голосом. Я зрозуміла, що стою з розтуленим ротом та витріщаюся Едварду вслід, тож хутко змінила вираз, кивнула. Есме не підходила ближче ніж на метр; цікаво, невже вона досі старанно намагається не налякати мене? Вона прилаштувалася до мого темпу ходьби, і схоже, це її не дратувало.

— Ви не граєте з ними? — сором’язливо поцікавилась я.

— Ні, я волію бути суддею — мені подобається змушувати їх грати за правилами, — пояснила вона.

— Полюбляють махлювати?

— О так, чула б ти, як вони сперечаються! Власне, я сподіваюся, ти не почуєш, інакше подумаєш, що вони виросли у вовчій зграї.

— Ви говорите, як моя мама, — здивовано засміялась я. Вона всміхнулася.

— Я переважно думаю про них як про дітей. Не змогла позбутися материнських інстинктів. Едвард не говорив тобі, що я втратила дитину?

— Ні, — приголомшено промимрила я, щосили намагаючись зрозуміти, котре життя вона має на увазі.

— Так, моє перше і єдине дитя. Померло за кілька днів по народженні, біднесеньке малятко, — зітхнула вона. — Знаєш, це розбило мені серце, тому я стрибнула зі скелі, — додала вона ніби між іншим.