Олександр Шевченко - Глибинка

«Можливо, так воно і є», подумав, рушаючи з місця.

Водій молоковоза мав рацію — над селом неначе опустився дивний ковпак, що роками дозволяв зберігати селу свій первісний вигляд. Нічого не змінилося. Все залишилося таким, як було в пам’яті — обриси дерев, малюнки на дверях та інші дрібниці, з яких зазвичай і складаються дитячі спогади. Він брів порожньою вуличкою, що більше нагадувала лабіринт, і вертів головою на всі боки. Зі всього було видно, що люди в цьому селищі не дуже полюбляють зміни. Паркани помітив лише у декількох хазяїв — інші подвір’я були обгороджені старими тинами, які виглядали так, начебто стояли тут ще з часів панщини (що, можливо, й не було далеким від істини), а дехто взагалі обходився без жодної огорожі. Світло тут було — вздовж вулиці тягнулися переплутані у гіллі дерев дроти — проте ніякого асфальту.

Справжнім реліктом видався дивом вцілілий дерев’яний журавель, що засмучено похилився над старою криницею.

Але найбільше вразила тиша, що панувала тут. Не було чути людських розмов, і жодна собака не гавкнула, поки блукав, прагнучи відновити в пам’яті шлях до дідової хати. Все неначе вимерло. Хоча чого це має дивувати? Селище і в роки його дитинства було досить незвичним — саме з цієї причини він і приїхав сюди. І все ж пригадалися слова водія: «Люди живуть, тільки мало їх залишилося. Кажуть, земля там проклята…» Вулиця знову повернула, й Стефан зупинився, коли його мозок порівняв те, що він побачив, із картиною тридцятирічної давнини. Звичайно, час усе ж таки взяв своє, дерева трохи розрослися і замість старого тину виріс чепурний паркан, проте… Ну звичайно, ось визирає із-за кудлатої яблуні стара хатина його дідуся, і шибки, немов мудрі очі, здивовано дивляться на нього, можливо запитуючи, де ж він був всі ці роки. А трохи далі, на іншому боці вулиці, побачив цитадель своїх дитячих страхів.

«Ось вона», промайнула думка. Десь з глибин свідомості виповз жах, не справжній, а якийсь примарний — такий буває тільки в поганих снах. Цивілізована частина єства тримала почуття під контролем, було лише легке хвилювання; проте той маленький хлопчик, що й досі залишався у надрах душі, зловісно зашепотів на вухо:

«Ти повернувся, чи не так? А для чого? Може, щоб знову увійти в цю хатину? Старий Данило дуже зрадіє, що ти прийшов — він підніметься з труни й радо привітає тебе у її темних, смердячих нутрощах. І всі інші теж. Адже саме тебе вони чекали увесь цей час.»

Стефан трусонув головою. Ця думка зовсім не сподобалась, відігнав її геть. Навряд чи змусить себе ще раз зробити це, нехай навіть усе, що він бачив тоді, було лише виплодом бурхливої уяви. Крок за кроком наблизився до кістлявого чагарника, крізь який виднілися білі потріскані стіни, і зупинився, роздумуючи.

«…і нарешті переді мною відкрився огорнений вечірніми тінями похмурий дім Ашер…»

— Доброго дня, чоловіче, — пролунало за його спиною. Стефан аж підскочив від несподіванки. Озирнувшись, побачив коло себе зовсім не привида зі свого дитинства, а лише худорлявого чоловіка років п’ятидесяти, у просторій клітчастій сорочці й робочих штанях. Той просто стояв, тримаючи руки в кишенях, а його вицвілі очі спокійно вивчали гостя. Він не відразу знайшов, що відповісти.

— Заблукали чи що? — знову сказав незнайомець. З нагрудної кишені витяг цигарку без фільтра, запалив і глибоко затягнувся. — Бо бачу, що не місцевий.

— Так, — сказав Стефан. — Не місцевий. Я з Києва приїхав.

— Угу, — відказав чоловік, готовий продовжувати вдало почату розмову. — І чого ж вам тут треба? У нас гості не часто бувають.

«Не сумніваюся», подумав той, але вголос промовив:

— Бачте, я… Загалом, я хочу дізнатися, чи живий ще Матвій Стеценко. Раніше він жив у цьому будинку, — махнув рукою туди, де стояла дідова хата.

— А ти ким йому доводишся?

— Ну… Він батько моєї матері. Виходить, мій дід.

— Виходить, що так, — у очах незнайомця щось промайнуло.

Він струсив попіл з цигарки й зітхнув. — Спізнився ти. Старий Матвій вже десять років як помер, ось як.

— А його хата…

— Тепер там я живу. Може чув, у діда твого брат був молодший, Михайло. То це мій батько. Теж царствіє йому небесне. — Чоловік протягнув руку. — Семеном мене звати.

— Стефан, — потиснув руку. — Шкода, що я не встиг…

— То ти тільки за цим і приїхав?

— Я, взагалі, хотів пожити тут трохи. Може знаєте, у кого я можу зупинитися?

— Краще б ти їхав звідси, — сказав Семен. — Нема чого тут робити заїзжому, повір мені. Не те, що я вигоняю… просто тут не найкраще місце, щоб відпочивати.