Олександр Шевченко - Глибинка

— Я чув, що кажуть люди, — обережно відповів Стефан. Той уважно подивився на нього крізь примружені очі.

— Не треба тобі до чужих йти, раз таке діло, — відповів несподівано. — Можеш поки у нас пожити. Було б краще, якби ти повертався назад, але я бачу, що ти вже все вирішив.

— Знаєте, я не хочу нав’язуватися…

— Та годі. Пішли вже, як залишаєшся. Місце є.

Семен повернувся і попростував до хати. Стефан рушив за ним, намагаючись не відставати. Досі все начебто йшло вдало.

Так завершилася його подорож.

Семенова дружина виявилася ще худішою, ніж чоловік.

На довгому втомленому обличчі, здається, не було нічого, окрім великих блискучих очей. Коли вони увійшли, вона поралася біля невеличкої двоконфорочної плитки і, здається, не здивувалася, коли чоловік сказав, що їхній гість поживе у них деякий час. Лише кволо посміхнулася:

— Що ж ви стоїте у порозі — заходьте!

— Дякую, — Стефан зайшов у хату й сором’язливо присів на стілець у кутку. Його погляд ковзнув інтер’єром дідового помешкання, і він відзначив, що нові хазяї майже не внесли до нього ніяких змін: той самий буфет коло стіни, той самий стіл, ті ж вицвілі шпалери. Змінилися хіба що фотографії на стінах.

— Жінко! — гукнув Семен. — Накривай швидше на стіл.

Чоловік з самого Києва їхав…

— То ви з Києва? — поцікавилася дружина, виносячи з кухні великий казан з тушеною картоплею. Стефан відчув, ж затріпотів його шлунок.

— Так. Я, власне, ненадовго…

— А чим же в Києві займаєшся? — спитав хазяїн, присідаючи поруч з ним на лаві.

— Пишу. Я письменник.

— Ти ба, — похитав головою той. — Справжній письменник? Ти чула, Уляно?

— Чула, чула, — вона знову зникла на кухні й через мить з’явилася з вареною куркою. — А як же це ви до нас потрапили?

— Це онук покійного Матвія, — пояснив Семен. Він пірнув під лаву і, як фокусник, витяг звідти закупорену целофаном півлітру. — Каже, що хоче в селі пожити. А я йому кажу — немає у нас нічого цікавого. Глушина та й усе.

Стефан помітив, як вони обмінялися швидкими поглядами — надто швидкими, щоб зрозуміти, що за ними криється. Вирішив не здаватися.

— А мені подобаються ці місця. Тут є щось… щось таємниче, містичне…

— Немає тут нічого, — відповіла Уляна трохи різкувато. — Та й що тут може бути? Самі лише старі діди. Он у Хуторці й кіна крутять, і магазин свій…

— Жінко, — перебив її Семен. — Меньш балакай і швидше рухайся. Не бачиш — гість вже слину ковтає.

— А ти б поміг краще, — дорікнула вона. — Ач, розсівся! Треба оно по балона їхати, бо плитка ледве жевріє, а тобі й діла немає.

— А піч на що? Позвикали до техніки, а хазяйство простоює… Сідай вже та будемо обідати.

Господиня принесла тарілки, і всі вони сіли за стіл. Стефан обвів очами цю неймовірну за його мірками кількість страв. Для нього домашня їжа була такою ж екзотичною, як і китайська кухня. Шлунок зрадницьки забуркотів.

Семен відкоркував пляшку й рішуче підніс до його чарки, але Стефан завбачливо накрив її долонею.

— Не треба, — промовив він. — Я не п’ю.

Хазяїна ця заява, здається, образила.

— А я п’ю? — здивувався він. — Тут же немає чого пити! А сто грам за знайомство — це сам Бог велів.

— Пробачте, але я…

— Це ж не ваша міська палітура, — продовжував спокушати той. — Тут кожна краплина, як кришталь — п’єш і не кривишся. Як кажуть, розумному на здоров’я, дурному на безголов’я… П’ятдесят грам — і все.

Стефан зітхнув.

— Гаразд. П’ятдесят — і все.

Той націдив всі сто і задоволено всміхнувся.

— Пий, пий. Всю радіацію повиводить.

Підняли чарки, і Семен проголосив:

— За здоров’я!

Горілка була й справді на диво — м’яка, як джерельна вода, і зовсім без запаху. Відчув, як усередині в нього розтікається тепло, а в голові — туман. Якщо тут так п’ють перед кожною їжею, тоді є від чого непокоїтися.

Чарчина зробила свою справу — язики порозв’язувалися. Накладаючи в тарілку холодець і картоплю, Стефан розповів про справи в Києві, про погоду, про особливості своєї роботи. Трохи посперечалися про політику й нестабільний стан економіки (тут Семен вразив його своєю обізнаністю — неначе це він щойно прибув з міста). Уляна більше мовчала, лише кілька разів піддакнула, коли мова пішла про нестачу грошей. Коли всі теми були вичерпані, Стефан незграбно підвівся з-за столу й подякував хазяям за неймовірний обід.

— То що ж ти з’їв? — пхикнув Семен, викладаючи біля себе гірку кісток. Було незрозумілим, куди йому ліз увесь цей харч. — Сідай, ми тільки почали!