Олександр Шевченко - Глибинка

— І що ж далі?

— Батьки, звісно, мені не повірили, а ось реакція діда була дивною. Коли я вибалакався, він підвівся на ноги і, дивлячись у вікно, зловісно пробурмотів: «Старий Данило!»

Дружина здригнулася.

— Схоже на фільм про привидів, — промовила вона. — То що ж було насправді? Ти дійсно бачив якусь примару?

— Навряд чи, — замислено відповів Стефан, засунувши руки в кишені плаща. — Не забувай — мені було всього сім років. Я міг побачити просто ящик з порожніми пляшками і науявляти собі казна-чого. До того ж та місцевість зовсім не сприяла гарному настроєві.

Марина промовчала.

— Ось так, — закінчив він. — Після того випадку батьки дали мені прочухана й забрали звідти. Більше вони мене з собою не брали.

— Дивно, що ти мені ніколи цього не розповідав.

— Не було нагоди. Та й навіщо? У кожної людини є якісь приховані дитячі жахи, і, як кожна така людина, я намагався про все забути.

— Але ж ти зібрався повернутись туди, — зауважила вона скоріш ствердно.

— Так. Ти сама подала мені цю ідею. Я вважаю, що ця подорож — саме те, що мені зараз потрібно.

— Але чому ти не хочеш, щоб я їхала з тобою?

— Бо не бачу потреби, — Стефан зітхнув і поклав руку їй на плече. — Я навіть не впевнений, чи збереглося взагалі те селище, не кажучи вже про якусь рідню. Буде краще, якщо я спершу розвідаю, що до чого — так би мовити, зроблю перший постріл. Якщо я там нічого не знайду, то повернуся в той же день. Ну, а якщо ж там можна жити, то тоді я напишу тобі листа, у якому і змалюю ситуацію.

— Як романтично, — засміялася вона. — Ти не писав мені листів ще з часів навчання.

— Справді? — він почухав лоба. — Що ж, тоді я не хочу втрачати такої нагоди…

Вони зупинилися над водою біля кованих перил, і Марина притулилася до нього, примружившись від задоволення.

— І не втрачай, — сказала вона. — Роби все, що вважаєш за потрібне, і не дозволяй мені заважати. Якщо ти гадаєш, що це справді допоможе тобі надолужити втрачене і знову вийти в перші ряди — тоді вперед.

Він був вражений.

— Ти знаєш, — промовив Стефан, затискаючи її в обіймах, — я ніколи не пошкодую, що зустрів тебе.

— Це було б нечесно, — відповіла вона грайливо. Його рука доторкнулася до її м’якого волосся, а губи зустрілися у довгому, поцілунку. Стефан відчув себе щасливим, як ніколи, і сподівався, що знайшов-таки вірний шлях. Можливо, все ще буде гаразд.

Вони рушили берегом, і верби ліниво хитали їм услід своїм довгим зеленим волоссям.

«Протягом усього тоскного, тьмяного, німого осіннього дня, коли хмари висіли гнітюче низько над головою, я їхав сам вельми сумною місцевістю, і нарешті переді мною відкрився огорнений вечірніми тінями похмурий дім Ашер…»

Відірвався од книги, яку читав, і глянув у запльоване дощем вікно. Дивно, але ці перші рядки безсмертної новели містера Едгара По повністю виказали його теперішній стан. З самого ранку він намагався нагнати на себе відповідний настрій, щоб краще відчути факт повернення, і, можливо, зафіксувати ці почуття у майбутньому творі, проте все сталося само собою. Можливо, це впливала погода — ще з вечора небо затягнули важкі сиві хмари, які час від часу проривалися рясним дощем. Але було ще щось. Щойно він сів у електричку, як відчув це — приємна прохолода, що розтікалася у грудях, дивні картини, які швидко пробігали перед очима. Забуті почуття знову заволоділи Стефаном — він повертався.

Розпрощалися з Мариною на вокзалі о десятій ранку. Пообіцявши відразу написати у випадку вдалого прибуття на місце, він закинув свій скромний багаж на плече і прудко вскочив до вагона, який виявився на диво порожнім. Вмостившись на сидінні, з якого невідомі злодії ще не встигли поцупити дорогоцінний дермантин, Стефан помахав у вікно дружині й відчув, як завібрувала під ногами підлога. Через хвилину електричка рушила, і він полегшено зітхнув, коли перони залишилися позаду. Мости спалені.

Спробував відновити в голові необхідний маршрут. Той міцно тримався в пам’яті, проте Стефан не був повністю впевнений, що не змінився з роками. Чи досі ходить з Ніжина автобус, що раніше довозив їх до самого лісу, в глибинах якого й ховалося селище? В крайньому випадку, подумав він, зловимо попутку. Це якраз той вид транспорту, що не підвладний часові. Головне — знати, куди їхати.

З рухом поїзда людей у вагоні прибувало. Тамбур заповнили круглобокі баби з такими ж круглими торбами, що були набиті всякою всячиною, супроводжуючі їх чоловіки з велосипедами (або «лисопетами», як то кажуть у цих місцях), а також сім’ї з надто голосними дітьми. По салону поплив гамір, сміх і запах ковбаси. Дві дебелі жіночки, що габаритами нагадували бійців сумо, впали на сидіння поруч, ні на мить не перериваючи свого жвавого діалогу. Був змушений покласти на коліна свою сумку, у яку завбачливо вклав тільки найнеобхідніше — старий ноутбук, рулон туалетного паперу й з десяток баночок сардин в олії. Господи, подумалось, усе життя шукати виразні характери, коли тут, у звичайному потязі, вирують справжні пристрасті. Навіть старий п’яничка, що притулився до стіни, однією рукою тримаючись за стоп-кран, — і той буквально просякнутий життям. Стефан вирішив, що ця поїздка може принести більше користі, ніж здавалося на перший погляд. Посміхнувшись про себе, знову розкрив книгу американського класика й занурився у читання, морщачи лоба кожен раз, коли дами поруч з ним вибухали реготом.