Олександр Шевченко - Глибинка

Отже, все звелося до простого: варто чи не варто йому продовжувати займатися літературою? Може, він лише прагне у будь-який спосіб відзначитися, привернути до себе увагу? Чи не тому і взявся за перо? Ні, навряд. Ніколи ж не писав заради грошей чи слави — відчутного прибутку це все одно не приносило, а перші прояви «зоряної хвороби» минулися після видання другої збірки, і надалі Стефан ставився до цього, як до звичайної роботи. Тоді чим же його так причаровує тріскіт друкарської машинки? Чому постійні відмови такі болючі для нього?

Може, письменництво — це і є той єдиний шлях до самореалізації, який тільки й допомагає йому випустити на волю те, що накипіло всередині?

У пам’яті спливли слова Віктора, колишнього однокурсника й сусіда по кімнаті в гуртожитку: «Ніколи не давай іншим керувати тобою. Вони зроблять усе, щоб зіштовхнути тебе вниз, проте не варто перейматися. Якщо відчуваєш, що не можеш не писати — пиши, і чхати на те, що кажуть інші. Завжди знайдеться людина, якій сподобається те, що ти робиш». Колишній випускник факультету журналістики, зараз він також мав справу з белетристикою, займаючи досить непогану посаду в редколегії «Нового часу». Саме завдяки його зусиллям Стефанові опуси опинилися на столі головного редактора, проте передбачити, що буде далі, важко. І все ж таки, після тривалих вагань Стефан вирішив — навіть якщо він у черговий раз отримає відмову, буде нерозумно просто здатися. Має бути якийсь вихід, якась цікава ідея, що допоможе йому реабілітуватися, і він повинен докласти всіх зусиль, щоб знайти її.

З півгодини він просидів у вітальні редакції, намагаючись настроїти себе на оптимістичний лад, проте, коли усміхнена секретарка ласкаво запросила його до кабінету редактора, всі його надії знову почали танути. В приміщенні було накурено, і новенький кондиціонер старанно гудів, наганяючи всередину порції свіжого повітря. Людина, що сиділа за столом, жваво розмовляла по телефону, і, помітивши Стефана, кивнула головою вбік крісла. Він обережно присів, терпляче очікуючи кінця тої розмови.

Коли редактор нарешті звернув увагу, в його очах не видно було нічого обнадійливого. Склавши руки на столі, він довго дивився в заповнену недопалками попільничку й згодом промовив:

— Стефане, я прочитав ваші оповідання…

Що ж, знайомий початок. Так завжди кажуть, коли збираються ввічливо вказати на двері. Коротке зітхання — і таке ж знайоме продовження:

— Не знаю, як ви це сприймете… але я не знайшов у них нічого цікавого. Цілком ординарні ідеї, передбачуваний розвиток дії, невиразні характери. Так, мені сподобалися ваш стиль і легкість розповіді, проте цього замало для повноцінного твору. Ви мене розумієте?

Стефан нічого не відповів, лише хитнув головою. Що ж, можливо, він має рацію. Недосконале, банальне, пусте… Ти втратив свою музу, і ніхто більше не згадає, що колись твої книжки називали «поверненням справжнього українського слова» та «кращим зразком сучасного молодого письменництва». Все це в минулому.

Редактор між тим продовжував:

— Я знайомий з вашими ранніми творами, і деякі з них вважаю дуже потужними речами. Але ця ваша збірка… Чогось в ній не вистачає. Може, вам варто на якийсь час зробити собі відпустку, щоб набратися нових вражень? Ви ніколи не думали про це?

Ці слова продовжували крутитися в Стефановій голові, коли він повертався додому, тримаючи в руці свій зім’ятий рукопис. Відпустка? Хіба було замало тих двох років, протягом яких він намагався витиснути все можливе зі своєї втомленої уяви? Але щось в цьому було. Та не міг вловити це, — неначе мелодію пісні, яку ніяк не згадаєш, — проте відчуття, що це й стане першим кроком до надолуження втраченого, було досить чітке й настирливе.

Увечері, коли обоє з Мариною сиділи на балконі, спостерігаючи, як весняне сонце повільно рухається на захід, а тіні навколо видовжуються, вона знову запитала його про сон. Стефан, який вже встиг забути про нього, здивовано звів брови.

— Просто нічний жах, — відповів. — От і все.

— Ти казав, що він пов’язаний з твоїм дитинством.

— Так.

Після недовгої мовчанки він сказав:

— Одного разу, коли я з батьками приїхав у село до свого дідуся, у мене вперше в житті була галюцинація. Мені здалося дещо… чого просто не могло бути. І в моєму сні все це знову пригадалося.

— У тебе є родичі в селі? — спитала дружина.

— Ми приїздили до материного батька, але це було тридцять років тому. Навряд чи там хтось залишився.