Олена Федорова - Хорор у морзі - нечиста сила в судово-медичному відношенні

– Як тобі дівчата? Вогонь! – в захваті ділився враженнями від знайомства Манчишен.

– Та ти влип, мій друже, – констатував Демч.

– Я й не приховую. Якщо вона виявиться такою в усьому іншому, то буде просто моїм ідеалом.

– Успіху тобі!

– А ти?

– Ну як тобі сказати? Алла – не мій тип, чесно кажучи. Крім того, я не схвалюю відомчих романів. Хоча визнаю, – краще, якщо партнери мають спільний інтерес.

– А який твій тип жінок?

– Сам не знаю. Але точно, не такий, як Алла. Мені навіть наша мала Баська і то більше подобається, і по красі, і як особистість.

– Звичайно, вона ж тобі прямо в рота дивиться! Так замути з нею.

– Ага, так вона ж ще дитина!

– Ти чого? Їй вже вісімнадцять є – цілком шлюбний вік.

– Ну, це-то – так, але вона вже за ручку з Гошею ходить, помітив?

– Слухай, брате, ти ж – начальник! – здивувався Орест.

– Ні, я ніколи не буду користуватися службовим становищем. Це для мене просто огидно.

Бачив я, бувши в інтернатурі, як потім все це обертається. Не потрібні мені потім проблеми на роботі!

– Ти, прямо, як молодий досвідчений дідок! Слухай, але мені так сподобалося, як ти публіку вмієш тримати! І де ти таке дізнався про наш морг?

– Так це не про наш морг! Це звичайні моргівські експертні байки, причому – справжні. Такі випадки були, навіть в В-ому бюро, та й не тільки в ньому… Треба ж було зацікавити їх…

– Але такий дар переконання… Це було щось!!!

– Професійне. Ми ж зобов'язані ще й лекції читати населенню.

– Які?

– А у вас що, не вимагають?

– Про що? По трупах? – щиро здивувався Манчишен.

– Так, адже, трупи перед цим були живими людьми! Ми читаємо про профілактику травм і нещасних випадках серед дорослих і дитячих колективів, про необхідність дотримуватися спокою при конфліктах і т. д. А ви могли б про пухлини, необхідності проходити профогляди…

– Господи, поки від нас не вимагають – і, слава Богу. Отже, в тобі прихований талант оповідача. Книжки писати треба.

– Можливо, з часом. До речі, багато наших пишуть. Тому, що бачать життя як би зсередини, і смерть…

Вони відкрили двері, і Орест з полегшенням плюхнувся на ліжко.

– Це був незабутній день!

– Так, нічого так, – спокійно відгукнувся його приятель, роздягнувся і тут же заснув.

А Манчишен довго дивився в темну стелю і вже уявляв, яке романтичне побачення він прагнутиме влаштувати Лері на тижні.

Життя у відділеннях йшло своєю чергою, і все було б добре, якби лікарні не затримували зарплату вже другий тиждень. Таке вже було в їх практиці.

Зараз уся лікарня обурено гуділа, тому що мер Тищенко не обрав пріоритетом виплату зарплати медикам, а направив всі кошти на відновлення несподівано згорілого універмагу, яких в місті було декілька. Усі знали, що мер мав свою значну частину фінансової вигоди саме з цього магазину.

– Міг би й за власні гроші відновлювати магазин. Це – не предмет першої необхідності. А лікарня – перша! – обурено кричали медики.

Профспілка прийняла рішення боротися проти несправедливого рішення районної ради. Спочатку колектив написав до мерії клопотання про термінове використання резервів для виплати грошей, на що була отримана звичайна відписка про те, що «потрібно почекати» і так далі, і тому подібне.

Час йшов, людям було нема за що жити, а мер і далі не чухався. Орест вже двічі займав гроші у Демча перед побаченнями з Лерою. За положенням, медики взагалі не мали права страйкувати. Але профспілки наважилися піти на такий крайній захід, як порушення службових інструкцій. Бо, стосовно них, адже, теж було допущено порушення.

– Ми – не «терпіли», скільки можна? – кричали на зборах товариші у білих халатах.

– Хвилиночку, шановані! – призвав до порядку головлікар, – Скажу вам чесно: особисто я не можу йти на демонстрацію – мене одразу ж знімуть. Не може йти й: «швидка допомога», допомога породіллям і ургентні лікарі по відділеннях. Але всі інші можуть, тому що всіх – не звільнять. Тому – жодних штрейкбрехерів! Всі завтра з 10 ранку зустрічаєтеся під вікнами мерії.

– У нас – справжня революція! Деякі навіть плакати малюють. Завтра йдемо страйкувати під мерію, – інформував сусіда Орест.

– Слухай, а це – відмінний привід! – пробурмотів собі під ніс щось незрозуміле Демчин.

Наступного дня всі медики зібралися під вікном мера. Профспілковий бос почав мітинг, медики звернулися до охорони, щоб ті пропустили їх делегацію на прийом. Зрозуміло, що їм відповіли, що Тищенка ще немає, і нікого поки не пустять. Ясна річ, що з іншого боку будівлі був чорний хід, яким мер і скористався на цей раз.