Елен Тен - Сила пристрасті

Так невчасно пригадалося власне дитинство. Будучи «шмакодявкою», я замотувалась у прозору фіранку і грала роль нареченої. Моїм незмінним нареченим був Ігор. Розповідаючи усім про наше з ним майбутнє весілля, я допитувалась у матері, яку кімнату та виділить молодому подружжю.

– Як тобі Вітка? – наблизившись, притримала мене за лікоть Катерина.

– Гарна.

– Цікаво, чому вони так поспішали з тим весіллям. Думаєш, вона залетіла?

– Не знаю.

Кузина може базікати що завгодно. Розводитись про неприязнь до Віти. Але сьогодні на ній стрічка почесного свідка. Ігор запросив її та свого колишнього однокласника стати другою парою свідків. А Катерина не змогла або не схотіла відмовитись…

Нас із кузиною підхопив нестримний людський потік, потягнув у напрямку храму. Я вперше піднялася тими сходами, пройшла крізь старовинні масивні двері. Приміщення не розчарувало. Світлий простір, непоказна велич. Хотілося роздивитися, відчути цю особливу атмосферу. Але біля вівтаря стояли вони. А я не мала бажання спостерігати, як на небесах реєструється їхній шлюб.

Круті ґвинтові сходи однієї з башт вивели мене на оглядовий майданчик. І нехай краєвид з Ельжбетки якоюсь мірою поступався краєвиду з ратуші і його псувала цибата телевежа, від побаченого перехоплювало подих.

Раптом на сходах почулися чиїсь кроки.

– Не плач, бо випадуть війки, – почула я засторогу, яку любила повторювати в моєму дитинстві мама. На мене, посміхаючись, дивився хлопець у джинсовому костюмі, якого я бачила вчора біля костелу.

– Я не плачу.

– То що ти тут робиш?

– А ти?

Він підняв угору фотоапарат.

– Я працюю. Фотографом. На цьому весіллі.

– То чому ти тут, а не там? – якомога уїдливіше поцікавилась я.

– Маю помічника.

– Чудово. – Я розвернулася, аби піти. Не мала зараз ані сил, ані бажання на порожні теревені.

– То що ти тут робила? – кинув він мені навздогін. – Нудьгувала чи ховалася?

Оминаючи його, я швидко попрямувала до сходів. Але прохід був занадто тісним, щоб пройти, заховавши погляд.

Я повернулася до храму саме вчасно, уникнувши церемонії вітання, коли гості по черзі підходять і цілують наречених у щоку. Вінчання завершилось. Молодята виходили з церкви. Я стала в кінці процесії, хоча Катерина і шикала на мене, махаючи рукою: «Йди до нас».

На сходах перед храмом молодих обсипали пелюстками троянд і зерном. Я чула захоплені вигуки, оплески, бачила спалахи фотокамер. Розгледіла у натовпі хлопця в джинсовому костюмі. Він ховав обличчя за професійною камерою.

Біля лімузина Ігор з Вітою про щось емоційно говорили, перебиваючи одне одного. Показували комусь свої обручки. А мені пригадався випадок, який стався зі мною минулоріч. Ми з Катериною блукали вуличними виставками, роздивляючись крам. Я цікавилася виробами з бісеру, кузина вибирала нову вишиванку. Несподівано мене покликав незнайомий юнак:

– Дівчино, добридень! Ви можете мені допомогти? Я вибираю подарунок для своєї подруги. Але не знаю її розміру.

На ятці вуличного торговця сяяли металевим блиском срібні прикраси.

– А що потрібно?

Побачивши, що я зупинилася, він полегшено зітхнув.

– Ви з нею схожі фігурами. Поміряйте це колечко, – на його долоні лежав мініатюрний перстеник. – А я подивлюсь, чи підійде.

Я погодилась допомогти. І пізніше отримала від кузини прочуханку: «Тю, дурна. Навіщо спілкуєшся з незнайомими людьми? Може, це злодій? Я взагалі чула, що не можна міряти чужі речі».

Катерина розповіла про пригоду бабусі. Вона її підтримала:

– Погана це прикмета. Разом з тією обручкою ти могла віддати своє жіноче щастя.

– То була не обручка, – спробувала захиститися я.

Малинка завжди була надто забобонною. Іноді це дратувало.

– Усе одно це погано, – і далі сердилась вона. – Ти можеш ніколи не вийти заміж.

Тоді я тільки посміялася з її припущення. А тепер мені байдуже…

Я не хотіла йти до ресторану і зблизька спостерігати за чужим щастям. Навіть думала сказати, що недобре почуваюся. Відпроситися додому. Але тоді б я зіпсувала свято батькам. Мама цілий вечір хвилювалася б, діставала дзвінками. Вони ні в чому не винні. Вони не знають про мою «біду». І, сподіваюся, ніколи не дізнаються.

Молодята, за звичкою, запізнювались. Аби якось згаяти час, я пішла блукати парком. І пропустила прибуття Ігоря з Вітою. Коли повернулася до зали, ступаючи по розсипаних підлогою пелюстках білих троянд, гості вже порозсідалися за столами. Поряд з батьками та Олегом не знайшлося вільних місць.