Елен Тен - Сила пристрасті

Обійнявши за плечі, тітка Софія підвела мене до столу і приязно прощебетала:

– Тетянко, сідай тут, біля Катрусі.

Лише сівши, я побачила навпроти себе два високих м’яких крісла. На столі стояло двійко вишуканих кришталевих фужерів на довгих ніжках. А стіну за ними прикрашали широкі гірлянди з білих квітів. «О Боже, я сиджу навпроти наречених…»

Я встала, щоб пересісти, але вже було пізно. Тамада оголосила в мікрофон перший тост. Під звуки невідомої мені бадьорої мелодії молодята у супроводі свідків зайняли свої місця за столом. За перший тост Ігор з Вітою випили на брудершафт, а потім під вигуки: «Гірко!» довго цілувалися. Найгучніше «Гірко!» кричав лисуватий огрядний дядечко у розстібнутому піджаку, який, очевидно, не сходився на його череві.

Шампанське лилося рікою. Мій келих час від часу наповнював то один, то інший свідок. Батьки не дозволяли мені пити спиртне, і про людське око я накривала келих рукою, але потай від них пила. Хотілося забутися. Хоча б на кілька годин. А ще й сусіди за столом під’юджували: «Пий до дна. Ти ж не хочеш лишати молодятам сльози?»

Після першого частування я блукала залою у пошуку вільного місця. Думала навіть із кимось помінятися. Начхати, що про мене подумають. Я вже не могла сидіти поряд з Вітою та Ігорем, бачити, як ті без кінця обіймаються й цілуються.

Дружки виклали на підлозі велике серце із червоних троянд. І за кілька хвилин в тому серці танцювали свій перший подружній танок винуватці сьогоднішнього свята. Дивлячись, як Ігор, піднявши дружину на руки, кружляє з нею в такт музики, я присяглася, що якнайшвидше його забуду. Тепер моє підліткове кохання було ворогом, якого я мусила негайно знищити.

Свідок, у парі з яким була Катерина – повненький рожевощокий хлопець, дуже скидався на малюка, котрого помилково одягли в дорослий чоловічий костюм. До всього Сашко, так звали юнака, зовсім не вмів танцювати. Катерині доводилось вести його в танку, а бідака ледь переставляв ноги, геть не потрапляючи в такт музики. Його незграбні па здавалися рухами паралітика. Кузина червоніла, але не відступалася від наміру зробити з нього більш-менш пристойного танцюриста.

«Пощастило», – співчутливо підморгнула я їй. Але вже до закінчення вечора Катерина досить по-хазяйськи обіймала Сашка, підкладаючи їжу в його тарілку. Коли ж під час чергового «гірко» цілуватися змусили не лише молоде подружжя, але й свідків, їхній поцілунок вийшов напрочуд пристрасним. Навіть тітка Надія, зніяковівши, відвернулася і прошепотіла щось на вухо моїй матері.

Під час музичної паузи, ховаючись від Катерини, яка збиралася витягти мене потанцювати, я сіла неподалік тітки Софії. Та розмовляла з незнайомими мені молодицями.

– Я йому кажу: «Куди ти поспішаєш? Закінчи навчання, знайди роботу, щоб усе було як у людей», – озираючись, шепотіла вона. – Віточка – хороша дівчина, але навіщо такий поспіх? А йому зараз однаково. Він мене не чує. Хлопчик закохався.

– Невістка в хаті – завжди радість, – підсумувала одна з них. – І вам допомога.

– Так, – розгублено посміхнулася мати Ігоря. – Тепер окрім сина маю ще й доню.

Коли тітка Софія пішла, жінки завели зовсім іншої:

– Я трохи поспілкувалася з тією Віталіною. Знаєш, у ній немає нічого особливого. Одні понти. Я не думала, що в Ігоря такий поганий смак.

Вони говорили ще щось, але їхні слова заглушив дружний регіт, яким супроводжувались слова тамади: «Хто ж шукає дітей в капусті?» Ті конкурси та її гіперактивність вже почали діставати. Невже гостей і молодят не можна хоча б на декілька хвилин залишити у спокої?

Кілька разів, обертаючись, я ловила на собі погляд фотографа. Одного разу він дивився на мене через об’єктив свого «Нікона». Я помахала йому рукою, просячи мене не знімати. Хлопець опустив фотоапарат і наблизився.

– Чому не танцюєш?

– Бо ніхто не запрошує.

– Тебе запрошую я.

Я не встигла відповісти. Надійшов Ігор. І мене одразу кинуло в жар. Мій організм завжди неадекватно реагував на його присутність. Я б дуже хотіла себе контролювати, але не могла нічого вдіяти.

Молодші дівчата влаштовували ігрища з нареченою. Ігор запрошував мене до гурту. «Він і досі вважає мене маленькою», – подумала я. Але пішла…

Я нарешті мала нагоду познайомитися з молодшою сестрою Віти. Дівчину звали Інною. Вона навчалася на філологічному факультеті Львівського університету. Між собою сестри різнилися як зовнішністю, так і характером. Інна – тонка тростинка з дещо витягнутим обличчям й ідеально рівною густою гривкою, за якою, мабуть, ховалося високе чоло. Гарненька. З неї хоч зараз малюй Клеопатру. Інна, на відміну від Віти, була брюнеткою. Енергійна, прутка, багатослівна. Вона надто швидко і надто багато говорила. І якось одразу викликала до себе симпатію.