Елен Тен - Сила пристрасті

Відкладаю фото, але за мить знову до нього повертаюся. Щось мене в ньому спантеличує, не дає спокою. Ніколи не думала, що дідусь, який носив мою бабцю ледь не на руках і без кінця повторював, що вона – його найбільший скарб, міг так посміхатися іншій жінці…

Ненавиджу спати вдень. Не знаю, як я закуняла. Але прокинулась із затерплим попереком і болем у скронях. Із кухні долинали голоси батьків.

– Вона хоч п’є ліки?

– Знову перейшла на ті свої трави, – зітхнув батько. – А сама ніяка. Ледь зводиться на ноги. Якби я знав, де ті рецепти, то сам би все купив. Вона їх заховала. Чи викинула. Знаєш, яка моя мати вперта.

– Їй би повернутися до міста. Надя би про неї дбала. А якби захотіла, ми б її забрали до себе. Я ж уже про це казала.

– Не хоче чути, – перебив маму тато. – Затялася: «Я все сама».

– Живе там одна, з ласки чужих людей, – із крана потекла вода, заважаючи почути деякі з їхніх слів. – Ніколи не думала, що вона повернеться туди після всіх тих пліток.

Поява Катерини не дозволила мені дослухати ту розмову. Кузина увімкнула праску, вийняла із шафи вбрання до завтрашнього свята – коротку червону сукню, розшиту на поясі камінцями.

Я розклала на канапі дві свої. До останнього не могла вирішити, в якій піду. Довга, ніжного рожевого кольору, надто вільна в талії. Мама намагалася її трохи підібрати, але тканина все одно не набирає належної форми. В іншій, світло-блакитній, мені трохи ліпше. Вона не надто довга, має тонкі бретельки і помірне декольте. Але це та сама сукня…

Якось я побачила її у вітрині львівської крамниці. І одразу «закохалася». Та, поглянувши на цінник, скисла. Звідки в мене, школярки, такі гроші? Сумління не дозволяло просити в батьків, яким і так важко зводити сімейні дебет з кредитом, такий дорогий подарунок.

Катерина бачила, що я залипла біля «вітрини». І спробувала допомогти. За щасливим збігом обставин продавчинею в тій крамниці працювала мати однієї з подружок моєї кузини. Я «орендувала» сукню на день. За чисто символічну платню.

Була субота. У місті проходив мистецький фестиваль. Ми планували зібратися в центрі невеличкою компанією. Там мав бути й Ігор.

В обід, повернувшись додому із сукнею, я застала вдома заплакану Катерину. Вона таємно від батьків їздила на день відкритих дверей до театрального училища. Повернулася звідти не в найкращому гуморі.

– Знаєш, я розбалакалася з деким із дівчат, – розвернувшись обличчям до стіни, сказала вона. – Вони з дитинства навчаються у театральних студіях, знімаються в рекламі і кліпах. Дехто навіть має ролі в кіно. У багатьох є репетитори – викладачі акторської майстерності. А я хто? Самоучка. Готуюся вдома перед дзеркалом.

– То й що? Не будь дурненькою. Це твоя мрія.

– Тобі легко казати, – огризнулася вона. – Маєш більше шансів. Тобі треба завоювати любов лише однієї людини. А мені – мільйонів.

З Катериною того вечора практично неможливо було розмовляти. Я зібралася без сторонньої допомоги. Як уміла, нафарбувалася і зробила собі зачіску. Кузина зібралася майже по-військовому: за п’ятнадцять хвилин. Білий топ, білі бриджі й білі босоніжки – її найкращі друзі.

Побачивши мене в сукні, задоволено кивнула: «Гарна, гарна. Тримайтеся, пане І.»

Я хотіла з ним зустрітися. І боялася цієї зустрічі. Уперше скинувши образ пацанки, я мала постати перед його очима жіночнішою, дорослою. Що скаже Ігор? Як подивиться? Це навіть важливіше.

Домовилися зустрітись на площі Ринок, біля лавочки закоханих. Ми з Катериною прийшли першими. За кілька хвилин нагодилися її подружки. Вони теж не оминули спортивного стилю. Мені навіть стало ніяково за недоречну святковість вбрання.

У нашому маленькому провінційному містечку все інакше. До свята міста, єдиної гучної події року, там особливе ставлення. У післяобідню пору центральна площа оживає, перетворюючись на метушливий вулик. На якийсь час вулиці стають подіумами, на яких жінки демонструють своє найкраще вбрання, придбане зазвичай саме для цієї нагоди. Такий собі містечковий Каннський фестиваль або церемонія вручення Оскара, де головне – «засвітитися», обмінятися останніми плітками, побачити знайомих і показати, що у тебе все о’кей.

Ігор прийшов останнім. Вітаючись, поцілував кожну із дівчат у щічку.

– Привіт! Ви сьогодні красуні.

Ми хором подякували. Мої щоки почервоніли. Так хотілося отримати від Ігоря особистий комплімент. Щоб він належав тільки мені.

Було помітно, що Ігор ніяковіє в суто дівочому товаристві. Шукаючи чоловічої підтримки, він запитав у Катерини, чи прийдуть ті її приятелі з літнього табору.