Елен Тен - Сила пристрасті

У чотирикімнатній квартирі тітки завжди пахне ладаном. Хоча вона божиться, що ніколи не використовує ароматичних свічок. Але терпким запахом ефірних олій просякнуті стіни, його увібрали в себе речі. Він зберігся тут відтоді, як у квартирі мешкала бабуся Малинка.

Я знову опиняюся в кімнаті Катерини, на дивані біля вікна, з якого видно дахи будівель старого міста. Кузина справно виконує свої обов’язки господині дому, намагаючись розважити мене свіжими історіями зі свого студентського життя, плітками. А я думаю про родинні та дружні зв’язки, які часом сплітають в єдине абсолютно різних людей, ув’язнюють…

– То що ви їм подаруєте? – силкуюся підтримати розмову. Надто нечемно буде зараз просто відвернутися і перевести погляд на екран свого мобільного.

– Мама хоче сервіз. Із дорогих, порцелянових. Бачила такий у крамничці біля Стрийського парку. Батько каже, що кожен другий даруватиме посуд. Я з ним згодна.

– Ми теж за гроші.

– Я про це й кажу. Підуть, куплять що захочуть. Не погуляли на весіллі, погуляємо хоча б на вінчанні. Надумали ж таке – розписатися посеред тижня.

– Це їхнє рішення, – намагаюся зберігати спокій. – Весілля зараз стільки коштують…

– То все баба Марина. Розрахувала по своїх гороскопах, що вінчання має відбутися саме 17 липня о 12 годині. Тоді в молодят буде міцний і щасливий шлюб. А Віта вибрала храм. Найбільш пафосний. Хто б сумнівався. Тільки без свідоцтва про одруження там не вінчають.

– Як почувається баба Марина? – користуючись нагодою, тікаю від неприємної мені теми.

– Не дуже. Вона не приїде.

Катерина відчинила вікно. На підвіконня одразу почали злітатися голуби.

– Я воюю з матір’ю. Прошу її не підгодовувати їх, – пояснила кузина, знімаючи з полички склянку із зерном.

У двері подзвонили. Вона махнула мені рукою, мовляв, відчини.

Довелося кілька хвилин змагатися з новим замком, який до останнього відмовлявся слухатись гостю оселі. І, врешті підкоривши його, зустрітися поглядом з веселими карими очима.

– Привіт, кнопко! – грайливо відповів на моє зіжмакане привітання Ігор (здається, від хвилювання я проковтнула кілька літер і знову забула, як вимовляється літера «р»). Добре, хоч не клацнув мене вказівним пальцем по кінчику носа, як любив робити це в дитинстві.

– Привіт! – до квартири павою запливла Віта.

Ігор допоміг їй роззутися. Притримуючи дружину за талію, провів до вітальні. Дорогою запитував у мене про навчання. Я ледь стримувалася, щоб не кинути щось різке.

На голоси молодят (ніяк не звикну до цього слова, до визначення їх як подружжя, єдиного цілого) повиходили мої батьки. З’явилася тітка Надія. Розмови плавно перейшли у застілля, після якого Віту вмовили зіграти на фортеп’яно. Бабусин інструмент, який багато років нудьгував у кутку вітальні, накритий плетеними серветочками, радісно відізвався веселою мелодією, щойно його торкнулися руки дівчини. Дивлячись, як легко і невимушено літають чорно-білими клавішами пальці Ігорової дружини, я не могла зосередитись ні на чому, окрім обручки – маленького золотого перстеника, який так багато значив.

Аби не відволікати матір, я сказала брату, що хочу подихати свіжим повітрям. Непомітно вибралася на вулицю. Цього разу замок був до мене прихильнішим. Здається, він розумів…

Ігор ніколи не належав до нашої родини. Вони з матір’ю, тіткою Софією, мешкають у сусідньому під’їзді. Але вони більше ніж рідні. Колись Софія, чудовий кардіохірург, врятувала життя бабусі Малинці. А Ігор якось врятував моє. Правда, для всіх це таємниця.

Раніше, коли бабуся ще остаточно не перебралася жити на свою дачу в селі Солонка, що під Львовом, а мешкала там лише в теплу пору року, нас щоліта відправляли до неї «на природу». Іноді з нами їздив Ігор.

Того року надто швидко потепліло. Літо поспішало змінити весну, вибухаючи кольоровими суцвіттями, які явно випереджали свій квітковий графік. Для мене ті дні стали чи не найщасливішими у житті. Мені пощастило не лише зблизитись з Ігорем – у нас з’явилася спільна таємниця.

Здається, то була неділя. Ще й дрібне релігійне свято, яких по селах дотримуються особливо ретельно. На річку нас потягнув Олег. Бабуся Малинка, ніби відчуваючи щось лихе, не дозволяла. Після вмовлянь онука мусила здатися, призначивши старшим серед нас Ігоря. Той мав свої плани і тому не надто зрадів перспективі згаяти день з «малюками». Але відмовити нашій бабусі не наважився.

Берегом річки м’яко стелився спекотний полудень. Вода біля «жаб’ячого пляжу» (так називали мілину), тепла і прозора. Але дно кам’янисте, вкрите бурими водоростями.