Говард Філіпс Лавкрафт - Тінь над Інсмутом

Я простягнув Зедокові пляшку, і він видудлив її до останньої краплі. Мені було дивно спостерігати, що алкоголь, схоже, анітрохи не хапав старого, оскільки в його голосі зовсім не відчувалося характерних для закоренілих п’яниць глухих, хрипких ноток. Він облизав горлечко пляшки і сховав її до кишені, після чого став кивати і щось ледь чутно нашіптувати собі під ніс. Я схилився ближче до нього, намагаючись упіймати хоч слово, і мені здалося, що під густими пожовклими вусами промайнуло щось подібне до сардонічної посмішки. Він і справді щось казав, і мені вдалося якось розчути все, що він бурмотів:

– Бідний Метт… він завжди був проти цього… намагався перетягнути хлопців на свій бік, а потім у розмовах із пастором… все було даремно… спочатку вони прогнали з міста протестантського священика, а потім і методистського. З того часу я жодного разу не бачив нашого несамовитого Бебкока, котрий заправляв парафіянами-баптистами. О, Господи, ще дочекаються вони гніву твого! Сам я тоді ще зовсім малюком був, але все одно бачив і чув усе, що там діялося. Даґон і Ашторет – Сатана і Вельзевул… Ідоли Канаану та філістимлян… страхи вавилонські… Мене, мене, текел, уфарсін…

Він знову замовк, і за поглядом його водянистих очей я збагнув, що спирт таки брав своє – старий уже був п’янючий як чіп. Однак варто було мені легенько поторсати його за плече, як той із несподіваною жвавістю обернувся до мене і знову взявся бурмотіти щось майже нерозбірливе:

– Ну що, не повірили мені, егеж? Хе-хе-хе, але тоді скажіть, друже, навіщо капітан Обед і двадцятеро його хлопців взяли собі звичку плавати глухими ночами до Рифу Диявола і хором виспівувати там свої пісеньки, та так гучно, що за відповідного вітру їх можна було навіть почути в місті? Ну що, зможете мені на це відповісти? І ще скажіть, навіщо він завжди кидав у воду якісь важкі предмети, причому по інший бік рифів, на глибині, де їхня підводна частина спадає в безодню, та таку, що ще нікому не вдавалося дна дістати? Спитаєте, що він зробив із тією свинцевою штукенцією, яку йому дав Велекеа? Що скажете, юначе? І що вони там репетували, коли збиралися напередодні травня і ще напередодні Дня Всіх Святих, га? І чому нові церковні пастори, колишні матроси, носять свої дивовижні шати та натягають на голову всякі золоті прикраси на кшталт тих, що привозив капітан Обед? Що зможете на все це мені відповісти?

Зараз його водянисті очі зиркали на мене майже вороже, палаючи маніакальним блиском, а брудна сива борода навіть виблискувала, немов наелектризована. Старий Зедок, схоже, зауважив, як я мимоволі відсахнувся, бо тут же зловісно захихотів:

– Хе-хе-хе! Ну що, починаєте мізкувати? Може, хотіли б опинитися на моєму місці в ті дні, коли я ночами видивлявся у море, стоячи на даху свого будинку? І потім, скажу я вам, маленькі діти завжди люблять підслуховувати, тому я був у курсі всього, про що подейкували в ті часи, що торочили про капітана Обеда і тих хлопців, котрі плавали на риф! Хе-хе-хе! А що ви скажете про ту ніч, коли я потай узяв старий батьківський бінокль на дах і побачив, що весь риф усіяний якимись блискучими істотами, які, як тільки зійшов місяць, одразу ж пострибали у воду? Обед із хлопцями тільки ще пливли на човні, а ті тварюки вже зістрибнули у воду, причому з іншої, глибоководної сторони рифу, і більше не повернулися… Що б ви сказали, якби самі опинилися на місці цуценяти, який бачив усі ці постаті, що зовсім не були людськими?.. Ну, як вам це?.. Ха-ха-ха!..

У старого, схоже, починалася істерика, а мене раптом стало теліпати від тривоги, що незрозуміло звідки нахлинула на мене. Потім він опустив свою криву лапу мені на плече, й я втямив, що він також відчайдушно тремтить, причому аж ніяк не від нестримних веселощів.

– Уявіть собі, що однієї ночі ви бачите, як Обед подався до рифу на своєму човні, навантаженому чимось великим і важким. А наступного дня всі дізнаються, що з одного будинку зник молодик. Гей! Чи бачив хто хоча б раз після цього Гірема Джілмена чи Ніка Пірса, або Луелла Вейта, чи Едонірама Саузвіка, або Генрі Гаррісона? Ехе-хе… Ці істоти спілкувалися за допомогою знаків, які подавали руками… а руки, схоже, спритні були…

Так от, сер, саме тоді Обед і став знову витикатися на люди. Люди бачили на трьох його доньках такі прикраси, яких у них ніколи не було, та й димок став курітися над його фабрикою. Інші хлопці також розкошували – риби в гавані стало, хоч греблю гати, і бачили б ви, які пароплави з вантажем ми споряджали перед їхньою відправкою до Архема, Ньюберіпорта та Бостона. Саме тоді Обед знову відновив стару залізницю. Кілька рибалок із Кінґспорта почули про небачені улови тутешніх хлопців і навідалися сюди на своєму шлюпі. Та тільки згодом всі вони кудись зникли, і з того часу їх більше ніхто не бачив. Ось тоді наші хлопці й організували отой «Езотеричний орден Даґона», купивши для нього будівлю старої масонської ложі… Хе-хе-хе-хе… Метт Еліот був масоном і заперечував проти того, щоб будинок продавали їм, але незабаром і він кудись завіявся.