Говард Філіпс Лавкрафт - Тінь над Інсмутом

Шепотіння старого стало майже нечутним, але мене всередині аж теліпало від його зловісних і, здавалося, цілком щирих слів, хоча я й тямив, що все це могло здаватися маячнею пияка.

– Так от, сер, Обед дізнався, що там були такі люди, котрих на Землі ще ніхто не бачив. А навіть якщо хтось і почує про них, все’дно нізащо не повірять. Схоже на те, що ті ж канаки (або як їх там звали) віддавали своїх хлопців і дівчат у жертву якимось істотам, які жили під водою, натомість отримували, чого душа забажає. А зустрічалися вони з цими істотами на маленькому острові, де були ті руїни, малюночки з рибо-жабами на цих істот схожі. Й узагалі – це з них малювали. Може, вони були чимось на кшталт морських людей, від яких походять усі ці байки про русалок. Під водою у них буцімто були всілякі міста, а цей острів вони якось підняли з дна моря. Схоже, в кам’яних будинках ще мешкали якісь живі істоти, коли острів так раптово піднявся на поверхню.

Саме тому канаки й вирішили, що ті під водою живуть. Побачили їх і дуже перелякалися тоді, а потім угоду уклали, хоча давно це вже було…

Ці тварюки любили, коли люди приносили їм себе в жертву. Століттями їх хапали, але з часом забули шлях нагору. Що вони робили зі своїми жертвами – про це вам нічого не скажу, та й Обед також, мабуть, не той чоловік, кого про це треба питати. Але тубільцям це все одно було вигідно, бо коли важкі часи переживали, нічого в них не виходило. Своїх жертв віддавали двічі на рік – напередодні травня і Дня Всіх Святих, прискіпливо та регулярно. І ще віддавали їм якісь різьблені дрібнички, які самі ж виготовляли. А ці істоти давали їм натомість риби досхочу, схоже, вони її їм із усього моря заганяли, а також золоті або дуже схожі на золоті брязкальця й усілякі речі.

Ну, так от, як я казав, вони зустрічалися з цими істотами на тому вулканічному острівці – на каное пливли туди, прихопивши свої жертви. А назад привозили золоті прикраси. Спочатку ці істоти ніколи не виходили на головний острів, але з часом і туди стали навідуватися. Схоже на те, що їм дуже хотілося поріднитися з місцевими тубільцями – навіть разом стали веселитися на великі свята – напередодні травня і Дня Всіх Святих. Розумієте, схоже на те, що вони можуть жити, як у воді, так і на суходолі – амфібії (так, здається, це називається). Канаки сказали їм, що хлопці з інших островів можуть перебити їх, якщо дізнаються про всі ці справи, але ті сказали, що їм байдуже і що вони, якщо заманеться, можуть самі знищити всю людську расу подібно до того, як одного разу це здійснили якісь Старійшини, ким би вони там не були. Але зараз їм цього не треба, тому й поводяться собі спокійно, коли хтось припливає на острів.

Коли справа дійшла до спарювання з цими рибо-жабами, то канаки спочатку пручалися, але потім дізналися щось таке, від чого інакше поглянули на цю справу. Начебто з’ясувалося, що люди нібито завжди були споріднені з морською звіриною, що й людина колись вийшла з моря, тому треба влаштувати всього лише невеличку операцію, щоб усе повернулося на свої місця. Вони й сказали канакам, що якщо потім з’явиться потомство, то спочатку, поки молоде, воно буде схоже на людей. А з часом стануть усе більше схожими на цих істот, поки нарешті зовсім не подадуться під воду, щоб навічно жити там. І найважливіше в усьому цьому те, що як тільки вони стануть рибами і будуть жити під водою, то перетворяться на безсмертних. Й істоти ці самі по собі буцімто ніколи не вмирали, хіба що їх убивали в якійсь сутичці.

Ну, так от, сер, схоже на те, що Обед якось дізнався, що в жилах цих канаків тече риб’яча кров від цих глибоководних істот. Коли вони старіли й у них починали з’являтися «риб’ячі» ознаки, то більше не виходили на люди, поки не наставав час, коли вони назавжди могли жити в морі. Були серед них і ті, хто не так помітно був схожий на тих істот, а дехто й узагалі ніколи не досягав тієї стадії, щоб піти під воду, але з основною частиною відбувалося саме те, що й казали ці істоти. Ті, хто народжувалися схожими на риб, видозмінювалися дуже швидко, а ті, хто були майже, як люди, іноді доживали на острові до сімдесяти років і навіть більше, хоча часом і вони спускалися під воду, щоб, як то кажуть, потренуватися в плаванні. Ті, хто назавжди спускалися під воду, іноді поверталися, щоб навідати тих, хто залишився на суходолі, й іноді виходило, що людина розмовляє зі своїм прапра… – одне слово, древнім прадідом, котрий покинув землю кілька століть тому.

Після цього всі вони забули, що таке смерть, хіба що гинули у війнах із племенами сусідніх островів, та й про пожертви підводним богам. Або хіба ще коли отруйна змія вкусить чи чума яка вразить, перш ніж вони встигнуть спуститися під воду. Загалом, стали вони чекати, коли ж із ними станеться перетворення, яке насправді виявилося не таким уже й страшним. Просто поміркували та вирішили, що те, що набували, набагато цінніше за те, що при цьому втрачали. Та й сам Обед, як я втямив, також дійшов такого ж висновку, коли гарненько помізкував над історією, яку розповів їм той Велекеа. Що ж до останнього, то він був одним із небагатьох, у кому зовсім не було риб’ячої крові, бо належав до королівського роду, який одружувався лише з такими ж шляхетними особами із сусідніх островів.