Говард Філіпс Лавкрафт - Тінь над Інсмутом

Отак збігла друга година без мети, я став уже остерігатися, що придбаної мною кварти виявиться замало для досягнення бажаного результату, і поміркував: чи не залишити його тут, а самому збігати ще за однією пляшкою? Аж раптом цілком випадково (аж ніяк не через мої наполягання) свистячий, хрипкий голос старого п’янички змусив мене присунутися до нього майже впритул і напружено вслухатися буквально в кожне вимовлене ним слово. Моя спина була обернена до моря, що тхнуло рибою, тоді як старий сидів обличчям до нього, і, мабуть, щось привернуло до себе його блукливий погляд і змусило пильніше вдивлятися в темну смужку невисокого Рифу Диявола, який то ховався, то раптово знову чітко й навіть заворожливо вигулькував з-під хвиль. Побачене, схоже, викликало у п’янички якесь невдоволення, позаяк він раптом вибухнув потоком лайки, що завершився цілком осмисленим і розумним поглядом. Старигань трохи подався вперед, схопив мене за лацкани плаща і прошипів кілька слів, які я чітко розібрав і запам’ятав:

– Саме так усе й почалося в цьому проклятому місці. З глибокої води все й почалося… Брама пекла – в самій безодні, дна якої жодним лотом не дістати. Лише старому капітану Обеду вдалося це здійснити, бо зміг усе ж знайти щось таке, що виявилося навіть для нього занадто великим, чого на островах південних морів не було.

У той час все у нас тут робилося абияк. Торгівля занепадала, млини перестали давати прибуток, навіть нові. А найкращі наші хлопці полягли у війні 1812 року або загубилися разом із бригом «Еліза» чи баржею «Рейнджер», що Джілмену належали. В Обеда Марша було три кораблі – бригантина «Колумбія», бриг «Гетті» і барк «Королева Суматри». Він був єдиний, хто плавав Тихим океаном і гендлював із Ост-Індією, хоча Есдрас Мартін на своїй шхуні «Малайська наречена» ходив навіть довше – аж до самого двадцять восьмого року.

Ніхто тоді не міг тягатися з капітаном Обедом. О, старе сатанинське поріддя! Ха-ха! Я пам’ятаю ще ті часи, коли він проклинав наших хлопців за те, що ходять у християнську церкву й узагалі терпляче та покірно несуть свій хрест. Любив повторювати, що їм слід знайти собі кращих богів, як ті, котрі в Індії живуть. І тоді боги, нібито в обмін на поклоніння, принесуть багато риби і по-справжньому відгукнуться на наші благання.

Метт Еліот, його перший напарник, надміру балакучий, був проти того, щоб хлопці вдалися до поганства. Багато розповідав про острів на схід від Таїті, на якому повно всіляких кам’яних руїн, таких старих, що й світ ще не бачив. Подібно до тих, що лежать у Понапе (це в Мікронезії), але лише з різьбленими мармизами, схожими на ті, що на острові Пасхи. І ще там був один маленький острівець, після вулкана залишився, і на ньому також залишилися руїни, тільки різьба там уже інша була, а руїни всі такі, немов давним-давно під водою перебували, і картинки, різьблені на них, – суцільні чудовиська; всі химерно порізані…

Так от, той Метт торочив, що тамтешні мешканці виловлюють стільки риби, скільки їхня утроба вмістити може. А ще всі носять золоті браслети, якісь брязкальця, а на головах химерні прикраси – золоті, на кшталт тих, що знайшли на руїнах на тому маленькому острові. Чи то рибо-жаби, чи то жабо-риби, але всі в різних позах і взагалі випростані, як люди. І неможливо було дізнатися у них, звідки вони все це взяли. Матроси ж усе дивувалися, як це вони можуть стільки риби наловити, коли навіть на сусідньому острові її немає. Метт довго мізкував над цим, і капітан Обед також. Останній помітив ще тоді, що багато молодиків із цього острова раптом кудись зникають. А людей похилого віку там узагалі майже немає. І ще йому здалося, що багато хто з тамтешніх хлопців якісь дивні пики мають, навіть гірші за тубільців-канаків [2] Канаки – корінні народи Меланезії, які проживають у Новій Каледонії, де становлять 45 % населення. .

Та потім Обед все ж дістався до правди. Не знаю, як він це зробив, але після цього став крамарювати з ними в обмін на ті золоті штукенції, що вони носили. Дізнався, звідки вони всі родом, і чи не можуть принести ще таких же золотих прикрас. Аж врешті почув від них історію про їхнього старого вождя Велекеа (так вони його називали). Ніхто не міг, за винятком капітана Обеда, дістатися до цих жовтолицих чортів, і лише він міг читати їхні душі, як книжки. Хе-хе! Ніхто тепер мені не вірить, коли про це розповідаю, та й ви, також, мабуть, не повірите, хоча, бачу, маєте таке ж гостре око, як було в Обеда.