Говард Філіпс Лавкрафт - Тінь над Інсмутом

Марші, так само як і троє старовинних місцевих родів – Вейти, Джілмени й Еліоти, – вели підкреслено відокремлений спосіб життя. Мешкали вони в величезних будинках на Вашинґтон-стрит, причому дехто з них – ті, хто були зовні найпотворніші та найогидніші, – ніколи не з’являлися на людях і постійно перебували в прихованих від сторонніх очей притулках. Час від часу надходили повідомлення про смерть того чи іншого члена якоїсь із цих старовинних династій.

Попередивши мене щодо того, що багато міських покажчиків і написів уже зовсім непридатні, а то і зовсім кудись поділися, молодик люб’язно погодився накреслити мені якусь подобу плану міста, вказавши на ньому основні пункти, які могли б привернути мою увагу. Ледве глипнувши на це, я відразу ж уторопав, наскільки неоціненну допомогу може надати мені навіть така імпровізована мапа, і тут же зі словами щирої вдячності сховав її до кишені. Із сумнівом поставившись до кулінарних смаколиків тутешнього ресторану, я обмежився тим, що купив побільше сирних крекерів та імбирних пряників, аби трохи пізніше замінити ними традиційний ленч. Мій план полягав у тому, щоб, потинявшись головними вулицями міста, спробувати погомоніти з кожним, хто ще не належить до числа аборигенів, кого зустріну по шляху, і встигнути на восьмигодинний автобус до Архема.

Саме по собі місто, як я вже встиг переконатися, було типовим взірцем загального занепаду та розпаду громади, однак, не вникаючи в соціологічні проблеми Інсмута, я вирішив обмежитися оглядом його архітектурних пам’яток. Так я і почав свою осмислену, хоча багато в чому і заплутану мандрівку вузькими похмурими нетрями та вулицями. Пройшовши мостом і повернувши в бік одного з бурхливих потоків води, я опинився майже поруч із фабрикою Марша, яка здалася мені на диво тихою як для промислового підприємства такою штибу. Її будівля стояла біля самого краю крутого урвища поруч із мостом і досить недалеко від місця сполучення кількох вулиць (колись, мабуть, була центром суспільного життя міста, але після революції ним стала теперішня міська площа).

Пройшовши вузьким мостом, я потрапив у цілковито безлюдну дільницю, сама атмосфера якої змусила мене мимоволі знітитися. Просіли, а подекуди й обвалилися, притиснулися один до одного двосхилі дахи, відтак утворюючи химерний зубчастий візерунок, над яким височів доволі непрезентабельний обезголовлений шпиль старовинної церкви. У деяких будинках уздовж Мейн-стрит явно хтось жив, хоча основна частина обійсть була давно покинутою. Спускаючись немощеними бічними вуличками, я бачив численні чорні, зяючі віконні діри занедбаних халуп, деякі з яких схилилися набік, загрозливо нависаючи над напівзруйнованими фундаментами. Сам по собі вигляд цих віконних очниць був настільки неприродний і лякливий, що мені вартувало неабиякої хоробрості завернути в східному напрямку та рушити ще далі в бік океанського узбережжя. Моторошні відчуття при вигляді спорожнілих будинків наростали навіть не в арифметичній, а швидше в геометричній прогресії в міру того, як збільшувалася кількість разюче старих споруд, що оточували мене, від чого створювалося враження, ніби я опинився в якомусь містечку цілковитого занепаду. Один лише вигляд цих нескінченних вулиць, просочених пусткою та смертю, в поєднанні з масою спорожнілих, гнилих, чорних кімнат, відданих на поталу всюдисущим павукам і завійним хробакам, мимоволі породжував атмосферу первісного, тваринного страху та відрази, розігнати яку навряд чи змогла б навіть найжиттєдайніша оптимістична філософія.

Фіш-стрит була настільки ж пустельною, як і Мейн-стрит, хоча й відрізнялася від неї достатком приміщень складів із цегли та каменю, що перебували, варто сказати, в чудовому стані. Майже як дві краплі води, на неї була схожа й Вотер-стрит, із тією лише різницею, що в ній були просторі отвори, звідки починався шлях до портових причалів.

За весь цей час я не зустрів жодної живої душі, якщо не брати до уваги рибалок, котрі сиділи віддалік на хвилерізі, і не почув жодного звуку, крім плюскоту приливних хвиль, що накочувалися на берег гавані, та далекого гуркоту менаксетського водоспаду. Поступово місто починало все більше діяти мені на нерви, і я, повертаючись назад через розхитаний міст на Вотер-стрит, раз по раз нишком озирався назад. Міст на Фіш-стрит, судячи з мапи, був зовсім зруйнований.

На північ від річки почали траплятися ознаки убогого, злиденного життя: в деяких будинках на Вотер-стрит займалися пакуванням риби; зрідка траплялися залатані дахи з ледь димлячими коминами; звідкілясь долинали розрізнені незрозумілі звуки, водночас подекуди стали траплятися скорчені людські постаті, котрі ледве човгали ногами, повільно пересуваючись брудними, немощеними вулицями. І все ж, навіть незважаючи на всі ці слабкі прояви життя, маю визнати, що на мене ця дрібна подоба людського існування справляла ще гнітючіше враження, ніж навіть запустіння південної частини міста. Одна обставина особливо різко впадала в вічі: люди тут здавалися набагато зловіснішими та відразливішими, ніж у центральній частині міста. Тому я кілька разів спіймав себе на думці, що перебуваю в якомусь фантастично ворожому середовищі, сутність якого, однак, як і раніше, залишалася цілком невловимою для моєї свідомості. Ясно було одне: неприродна, гнітюча напруга місцевих жителів проявлялася тут яскравіше, ніж у глибині міста, й якщо специфічна «інсмутська зовнішність» була не просто віддзеркаленням стану психіки, а справжнісінькою недугою, то варто припустити, що портові райони стали просто притулком найважчих і найзапущеніших випадків таємничого захворювання. Одна обставина, проте, викликала у мене особливо гостре роздратування – це були ті самі розрізнені, примарні, нечіткі звуки, які я чув у найнесподіваніших місцях. За своєю логікою вони начебто мали лунати з житлових будівель, проте дивним чином чулися найкраще саме поблизу явно занедбаних, давно забутих споруд. Там ніби хтось безперервно чимось шкрябав, шелестів, шарудів, а інколи загадково хрипів, тому мені одразу ж пригадалися слова бакалійника про якісь таємничі підземні тунелі. Несподівано я мимоволі задумався про те, як же насправді звучать голоси місцевих жителів. У цьому кварталі мені ще жодного разу не довелося чути людської мови (хоча, відверто кажучи, особливого бажання для цього я й не мав).