Говард Філіпс Лавкрафт - Тінь над Інсмутом

Звук лунав від вельми присадкуватої кам’яної церкви, зовнішній вигляд якої явно вказував на те, що збудована вона була набагато пізніше, ніж будинки, що її оточували. Причому творці храму, либонь, вирішили вдатися до незграбної спроби наслідувати традиції ґотики і тому спорудили непропорційно високий перший поверх із замкненими віконницями вікнами. Хоча стрілки на годиннику з того боку будівлі, що постала перед моїми очима, були відсутні, я збагнув, що ці грубуваті, хрипкі удари означали одинадцяту годину. Відразу ж услід за цим із моєї свідомості випарувалися всі думки про час, оскільки на їхнє місце бурхливим потоком хлинули яскраво окреслені образи, сповнені непередаваного жаху, причому сталося це ще навіть до того, як я встиг уторопати, що саме сталося. Двері до церкви були розчахнуті, оголюючи прямокутник вугільного мороку, що зяяв за нею, і простір цього прямокутника (або мені це лише здалося) перетнув якийсь індивід. Мою свідомість обпалив спалах миттєво пережитого страху, який видався мені ще жахливішим саме тому, що при ближчому та раціональному осмисленні в ньому начебто й не було нічого жаского.

Це був явно живий чоловік – перший, якщо не брати до уваги водія автобуса, котрого мені довелося побачити після того, як ми в’їхали в це місто, і коли б я був у врівноваженішому стані, мені, можливо, і не примарилося б у всьому цьому нічого дивного і тим більше лячного. За кілька секунд я усвідомив, що це був не хто інший, як пастор, одягнений у вельми незвичайну одежу, далебі, винайдену після того, як Орден Даґона видозмінив ритуали місцевих церков. Предмет, який спочатку привернув мою увагу і дуже зворохобив, була тіара, майже точна копія того експоната, який напередодні ввечері мені показувала пані Тілтон. З примхи моєї уяви цей предмет, здавалось, надавав неясним контурам обличчя і всій незграбній постаті крокуючого власника в якійсь подобі ряси вираз зловісного, невимовного гротеску. Незабаром я вирішив, що в цьому випадку не може йти ніякої мови про якесь втручання лячних фальшивих спогадів. Та й чи дивним було те, що якийсь місцевий таємничий культ обрав одним із своїх атрибутів і символів настільки унікальний головний убір, що був близьким і зрозумілим для всіх його послідовників хоча б із тієї простої причини, що був складовою частиною виявленого тутешніми мешканцями скарбу?

Незабаром на тротуарах по обидва боки площі з’явилися худі постаті молодих і вкрай відразливих на вигляд чоловіків, котрі човгали як поодинці, так і гуртами по двоє-троє. На нижніх поверхах деяких із напіврозвалених будинків подекуди розмістилися маленькі крамнички з вицвілими, ледь читабельними вивісками. Крім цього, з вікон автобуса я розгледів кілька припаркованих до тротуару вантажівок. З кожною хвилиною шум спадаючої води ставав дедалі явнішим і гучнішим, поки я нарешті не побачив споруджену прямо по ходу нашого руху достатньо глибоку загату, через яку був перекинутий широкий міст із металевими поручнями, що впирався протилежним своїм кінцем у просторий майдан. Проїжджаючи через міст, я крутив головою, намагаючись зафіксувати картину по обидва боки від загати, і побачив кілька фабричних будівель, що розмістилися на самому краю урвища, порослого травою, а подекуди й лисого. Далеко внизу бурунила маса води, в яку спадало щонайменше три грандіозних потоки водоспаду. У цьому місці гамір стояв просто приголомшливий. Перебравшись на протилежний бік річки, ми в’їхали на напівкруглу площу, зупинилися біля увінчаної куполом високої будівлі із залишками жовтуватої фарби на фасаді та потертою вивіскою, що сповіщала про те, що це і є «Джілмен-гауз», який стояв по праву руку від нас.

Я з чималим полегшенням вийшов із автобуса й одразу ж поніс свій чемодан до стійки портьє, яка розмістилася в глибині неабияк пошарпаного вестибюля готелю. На очі мені трапився лише один-єдиний чоловік. Це був старигань, позбавлений ознак того, що я вже почав про себе називати «інсмутською зовнішністю». Але я вирішив не розпитувати його наразі ні про що з того, що настільки хвилювало та тривожило мене весь цей час, оскільки, як підказувала мені моя пам’ять, саме в цьому готелі, за чутками, не раз відбувалися доволі незвичні речі. Натомість я вийшов на площу й уважним, оцінюючим поглядом окинув панораму, що відкрилася переді мною.

З одного боку вимощеного бруківкою простору тягнулася смужка річки. Інший був заповнений низкою цегляних будинків із похиленими дахами, що стояли півколом і належали приблизно до періоду близько 1800 року. До площі тиснулися кілька вулиць, що тяглися на південний схід, південь і південний захід. Лампи на ліхтарях були маленькі й явно малопотужні, однак я не став цим перейматись, згадавши, що маю намір покинути це місто ще до настання темряви, хоча місяць, мабуть, мав би бути яскравим і світлим. Усі будівлі тут перебували в цілком пристойному стані, причому в деяких комерційні заклади ще працювали: в одній продавали бакалію, в інших був похмурий на вигляд крихітний ресторан, аптека, невелика база торгівлі рибою, поруч ще одна, а в найдальшому, східному закутку площі, біля річки, розмістився офіс єдиного в місті промислового підприємства – золотоочисної компанії Марша. Я помітив приблизно з десяток людей і чотири чи п’ять легкових автомобілів і вантажівок, безладно розкиданих по всій площі. Без зайвих пояснень було ясно, що саме тут розташований центр ділової активності та соціального життя Інсмута. Десь удалині в східному напрямку проглядався водний простір гавані, на тлі якої височіли рештки колись величних і прекрасних ґеорґіанських дзвіниць. Поглянувши в бік протилежного берега річки, я побачив білу вежу, що вінчала те, що, як мені здалося, і було фабрикою Марша.