Говард Філіпс Лавкрафт - Тінь над Інсмутом

Коли водій вийшов із аптеки, я пильніше придивився до нього, намагаючись з’ясувати причину почуття, що раптово переповнило мене. Це був худий чоловік зросту десь під шість футів, із похилими плечима, одягнений у пошарпаний цивільний одяг синього кольору та потерту кепку для гри в гольф. На вигляд йому було, мабуть, років тридцять п’ять, хоча дивні глибокі складки з боків шиї дуже старили цього чоловіка, особливо якщо не придивлятися до його придуркуватого, невиразного обличчя. У нього була вузька голова, вирячені водянисто-блакитні очі, які, як мені здалося, ніколи не моргали, плаский ніс, скошені чоло та підборіддя і дивно недорозвинені вуха. Його підборіддя та товста верхня губа, так само, як і вкриті великими порами сіруваті щоки, були практично позбавлені будь-якої рослинності, якщо не брати до уваги рідких жовтуватих волосків, які де-не-де кучерявилися, а де-не-де лежали прилизаними, злиплі в нерівні обрідні пасма, тоді як сама шкіра була якоюсь шорсткою і лущилася, немов від невідомої мені хронічної хвороби. Руки у нього були великі, вкриті грубими венами, також дуже неприродного сірувато-блакитного відтінку. На тлі доволі масивних кистей пальці виглядали безглуздо короткими і, здавалося, були постійно підігнуті, навіть втиснуті в товщу долонь. Поки він повертався до автобуса, я звернув увагу і на незграбну хитку ходу, а також на те, що ступні чоловіка були просто гігантського розміру. Чим довше я на них витріщався, тим дужче мене охоплював подив: як же він примудряється знаходити собі взуття потрібного розміру?

До всього цього у нього був якийсь неохайно-засмальцьований вигляд, що лише посилювало мою огиду до його зовнішнього вигляду. Либонь, він працював або жив десь неподалік від риболовецьких доків, оскільки за ним тягнувся шлейф різкого, характерного запаху риби. І все ж, якщо в його жилах і текла якась чужорідна кров, то я навіть не наважувався припустити, якій саме расі вона могла б належати. Всі дивацтва та безглуздя його зовнішності були, безумовно, не азійського, полінезійського чи негроїдного походження. І все ж я тепер багато в чому розумів людей, котрі вважали його чужинцем, хоча мені здалося, що мова тут може йти не стільки про чужоземний вигляд, скільки про біологічне виродження.

Виявивши, що, крім мене, інших пасажирів на цей рейс явно не буде, я відчув явну досаду, оскільки з якоїсь незрозумілої причини аж ніяк не прагнув здійснити поїздку наодинці з таким водієм. Однак, коли настав відповідний час, я був змушений приборкати свої вибагливі сумніви та поліз за водієм до салону, засунув йому при вході долар і пробурмотів одне-єдине слово: «Інсмут». Він простягнув мені решту – сорок центів – і на мить окинув мене прискіпливим поглядом, хоча при цьому не промовив ані слова.

Я вибрав собі місце подалі від кабіни, але з того ж боку, де сидів і він, бо дуже вже хотілося під час поїздки помилуватися панорамою берегової лінії.

Нарешті старий транспорт різко чхнув, пихнув хмарою вихлопних газів і шумно загуркотів по бруківці повз старі цегляні будівлі, що вишикувалися уздовж Стейт-стрит. Я зиркав на людей, котрі проходять за вікном, і мені чомусь здалося, що всі вони уникали дивитися в бік автобуса, що проїжджав повз них, або, точніше, намагалися робити вигляд, що не дивляться на нього. Незабаром ми повернули ліворуч на Гай-стрит, де дорога виявилася рівнішою та гладшою. Наш шлях пролягав повз великі старовинні обійстя раннього республіканського періоду і ще старіших колоніальних фермерських хатинок, потім ми минули Ловер-Ґрін і Паркер-рівер, відтак нарешті виїхали на довгу та монотонну дорогу, що тяглася уздовж відкритого всім вітрам берега.

День видався доволі теплий і сонячний, проте піщаний, подекуди порослий осокою та приземкуватим чагарником ландшафт ставав із кожним кілометром шляху все безлюднішим. Зі свого вікна я бачив сині води та піщану лінію острова Плам – на той час ми майже впритул наблизилися до берега, опинившись на вузькій дорозі, яка відгалужувалася від основного шосе, що зв’язувало Ровлі з Іпсвічем. Я не помічав ніяких споруд, а за станом доріг припустив, що рух у цій частині місцевості – не надто жвавий. На невисоких, поїдених вітрами та негодою телеграфних стовпах було натягнуто всього два дроти. Часом ми проїжджали по грубо збитих дерев’яних мостах, перекинутих через утворені припливом протоки, велика мережа яких простягалася далеко вглиб і робила цей район ще більше ізольованим і самотнім.