Пам’ятаєте, я казав, що спочатку Обед нічого не хотів змінювати в житті острів’ян-канаків? Гадаю, що спочатку у нього і на гадці не було займатися якимось схрещуванням із цим племенем, – йому не треба було вирощувати людей, котрі підуть під воду заради безсмертного життя. Все, що йому було треба, – це золото, за яке він був готовий платити навіть більшу ціну. А ті, інші , також начебто якийсь час цим обмежувалися…
Сорок шостого в місті, проте, стали над дечим замислюватися. Занадто часто стали зникати люди, дуже вже дикі стали читати проповіді на недільних збіговиськах і надто багато балачок велося про той риф. Здається, й я також доклав до цього свою руку – розповів членові міської управи про те, що бачив із даху свого будинку. Якось вони, тобто Обед та його хлопці, організували на рифі щось на кшталт сходин, і до мене долинула якась стрілянина, яку вели між кількома човнами. Наступного дня Обед і ще тридцять двоє його людей опинилися у буцегарні, а всі навколо подейкували, в чому там річ і яке звинувачення їм можуть висунути. Ісусе Христе, якби хоч хтось зміг зазирнути наперед!.. Бодай на кілька тижнів, упродовж яких ніхто не зникав і нікого не кидали в море.
Зедок усе більше виявляв ознаки страху й утоми. Тому я дав йому можливість трохи перепочити, хоча мимохідь із тривогою зиркав на годинник. Наближався час припливу, і посилене шелестіння хвиль, здавалося, частково привело його до тями. Особисто я був навіть радий цьому, позаяк сподівався, що на великій воді не так різко буде відчуватися огидний запах риби.
Тим часом я знову став уважно дослухатися до його шепотіння.
– Тієї жахливої ночі… я побачив їх . Я знову опинився на своєму даху… їхнє скупчення… мало не цілі юрмиська вкривали своїми тілами поверхню всього рифу, а потім попливли через гавань у бік гирла річки Менаксет… Боже, що творилося тієї ночі на вулицях Інсмута!.. Вони гупали в наші двері, але батько не відчиняв… Юрби вмираючих… постріли та зойки… лемент на старій площі та центральному майдані в Нью-Черч-Ґріні – ворота в’язниці розчахнуті… якась відозва… чи зрада… все це назвали чумою, коли люди увійшли досередини та виявили, що половини наших хлопців бракує!.. Ніхто не врятувався, лише ті, хто були з Обедом, і ще ті істоти , або ким там вони були… А потім усе заспокоїлося, хоча більше свого батька я ніколи не бачив…
Старий важко сапав, чоло його вкрилося рясним потом, рука, що стискала моє плече, напружилася.
– На ранок усе прояснилося, адже після них залишилися сліди… Обед узяв усе під свій контроль і повідомив, що має намір багато що змінити… Сказав, що інші також будуть молитися з ними призначеної години, а в деяких будинках з’являться – як він їх назвав – гості … Їм хотілося змішатися з нашими людьми, як вони вчинили з канаками, і ніхто не міг зупинити їх. Далеко зайшов цей Обед… немов зовсім сказився. Торочив, що вони принесуть нам усе – рибу, скарби. Але й ми мусимо дати їм усе, чого забажають…
Зовні ніби нічого й не змінилося, тільки нам доводилося поводитися з цими чужинцями зовсім сумирно, якщо, звісно, хотіли жити.
Усім нам довелося присягнутися на вірність Орденові Даґона… А потім настала черга другої та третьої присяг, які дехто з нас також склали. За все це вони могли надати якусь послугу або нагородити чимось особливим – золотом або чимось іще. Та чинити опір їм було марно – адже їх там, під водою, цілі орди. Зазвичай вони не підіймалися на поверхню і не чіпали людей, але якщо щось спонукало їх до цього, то впоратися з ними не було змоги. Ми не дарували їм різьблених амулетів, як це робили тубільці з південного моря, адже не знали, що їм треба, бо канаки не відкривали ні перед ким своїх таємниць.
Від нас вимагали лише регулярно приносити їм когось у жертву, постачати всілякими дикими дрібничками та ще давати притулок у місті – тоді вони були готові дати нам спокій. І ще вони ненавиділи сторонніх, чужинців, аби чутки про них не просочилися за межі міста. Новій людині спершу треба було помолитися за них. Так усі ми й опинилися в цьому Ордені Даґона. Зате діти ніколи не вмирали, а просто поверталися назад, до матері Гідри та батька Даґона , від яких ми всі колись народилися… Іа! Іа! Ктулху фгтфнґ! Ф’тґлуї мґлв’нафг Ктулху Р’льєг вґаг-наґл фгтанґ …
Старий Зедок швидко впадав у стан прострації, а я продовжував сидіти, затамувавши подих. Нещасний старигань – до яких галюцинацій довів його хміль, і до всього ще й це навколишнє запустіння, розвал і хаос, розтрощивши настільки багатий на вигадки розум! Незабаром він застогнав, і по його поораних глибокими зморшками щоках заструменіли сльози, що губилися в густій бороді.
Читать дальше