Говард Філіпс Лавкрафт - Тінь над Інсмутом

– Боже, що ж довелося мені побачити відтоді, коли я був п’ятнадцятирічним хлопчаком! Мене, мене, текел уфарсін! Як зникали люди, як вони вкорочували собі життя… Коли чутки про це досягали Архема, Іпсвіча та інших міст, там вважали, що ми тут усі з глузду з’їхали, ось як ви зараз вважаєте, що я також збожеволів… Але, Боже милий, що мені довелося побачити за своє життя! Мене б уже давно порішили за все те, що знаю, однак я встиг промовити другу присягу Даґона, тому мене не можна чіпати, якщо тільки їхній суд не визнає, що я свідомо розповів про те, що знаю… Але третю присягу я не складу – швидше здохну, ніж зроблю це…

А потім, приблизно коли почалася громадянська війна, стали підростати діти, які народилися після того сорок шостого року, так, дехто з них… Я тоді дуже перелякався і ніколи більше після тієї жахливої ночі не підглядав за ними і більше ніколи їх не бачив, адже за все життя всього надивився. Ні, жодного разу більше не бачив нікого. А потім пішов на війну, й якби мені вистачило тоді клепки, то нізащо б не повернувся в ці місця! Подався б потім світ за очі куди подалі… Але хлопці написали мені, що справи йдуть загалом незле. Це, мабуть, тому, що після шістдесят третього в місті постійно перебували урядові війська. А як тільки війна скінчилася, знову настали лихі часи. Люди стали розбігатися – млини не працювали, магазини закривалися, судноплавство припинилося, гавань немов задихалася, залізниця також зупинилася. Але вони… вони ніколи не переставали плавати вгору й униз річкою, туди-сюди, постійно прибуваючи зі свого проклятого сатанинського рифу – і з кожним днем усе більше вікон забивали, а з будинків, в яких начебто ніхто не мав жити, лунали якісь звуки…

Люди з інших місць часто розповідають про нас усілякі бздури – та й ви також, якщо послухаєш ваші запитання, либонь, їх чули. Подейкують про всілякі дивні речі, які їм начебто то там, то тут ввижаються, або про прикраси, які невідь-звідки взялися і неясно з чого зроблені. Але щоразу ніхто не каже нічого конкретного. Ніхто нічому не вірить. Усі ці золоті коштовності називають піратським скарбом, кажуть, що люди в Інсмуті хворі або взагалі не при собі. А ті, хто живе тут, також намагаються рідше зустрічатися з незнайомцями та чужинцями, хутко випровадити їх звідсіля, радять менше пхати носа куди не слід, особливо у вечірній час. Собаки завжди гавкали на них, коні відмовлялися везти, хоча коли машини з’явилися – все ніби знову стало нормально…

Сорок шостого капітан Обед узяв собі нову дружину, яку ніхто в місті жодного разу не бачив. Подейкували, що він начебто сам не хотів, та вони змусили, а потім прижив від неї трьох дітей: двоє ще молодими кудись зникли, а третя, дівчина, зовні зовсім нормальна, як усі, навіть до Європи їздила вчитися. Обед потім видав її за одного одуреного хлопця з Архема, котрий ні про що навіть не здогадався.

Але на великій землі з інсмутськими хлопцями ніхто не бажає тепер мати справу. Барнаба Марш, котрий зараз керує справами фабрики, онук Обеда і його першої дружини, а його батько Онесіфор, старший син Обеда, – також одружився з однією з них , причому відтоді її ніхто більше не бачив.

Зараз для Барнаби саме настав час перетворення. Повіки на очах зімкнути вже не може, та й весь змінюється. Кажуть, одяг він ще носить, але вже скоро спуститься під воду. Може, вже і пробував – вони так чинять для розминки, чи щось таке, а вже потім спускаються остаточно. На людях його не бачили вже вісім, а то й усі десять років. Не знаю, як із ним живе його бідна дружина, бо вона сама родом із Іпсвіча, а його років п’ятдесят тому мало не лінчували, коли намагався за нею упадати. Сам Обед помер сімдесят восьмого, та й від наступного за ним покоління також у живих нікого вже не залишилося – діти від першої дружини переселилися в кращий світ, а решта… Бозна-що…

Гуркіт приливних хвиль ставав усе гучнішим, і в міру посилення припливу настрій старого поступово змінювався із сентиментальної сльозливості до настороженості, ба навіть страху. Час від часу він робив паузи у розповіді й усе так само озирався або глипав у бік рифу, і, незважаючи на всю абсурдність його оповіді, я не міг позбутися відчуття, що також поділяю його неспокій.

Затим голос пияка зазвучав голосніше, якось пронизливіше, немов намагався за рахунок напруження голосових зв’язок хоч трохи себе підбадьорити.

– Ну, а ви самі чому немов води у рот набрали? Як вам особисто почувається в такому місті, де все гниє та розвалюється, за забитими дверима хтось шурхоче, крекче, свистить, повзає темними льохами та горищами, а вам раз по раз хочеться озирнутися? Га? Чи подобається щоночі чути якесь завивання, що долинає з боку зали Ордену Даґона, і здогадуватися, які звуки домішуються до цього виття? До душі чути всі ці співанки, що долинають напередодні травня і в День Усіх Святих із боку нашого жахливого мису? Як вам усе це? Чи вважаєте, що старий зовсім схибнувся, га? Так от, скажу вам, друже, що все це – ще не найгірше!