Говард Філіпс Лавкрафт - На стрімчаках божевілля

На думку капітана Метьюсона, в таємницю слід посвятити таких осіб: доктора Бенджаміна Веста, чиї праці про орбіту Венери здобули йому славу поважного вченого та мислителя; преподобного Джеймса Меннінґа – президента коледжу, котрий нещодавно приїхав із Воррена та нині мешкає в новій будівлі коледжу на Кінґ-стрит, очікуючи завершення робіт у будинку на пагорбі, біля Пресвітеріан-лейн. А також колишнього губернатора Стівена Гопкінса, учасника наукового товариства в Ньюпорті, що вирізнявся неабиякою широтою поглядів. Слід залучити Джона Картера, видавця місцевої «Ґазетт»; усіх чотирьох братів Браунів (Джона, Джозефа, Ніколаса та Мозеса, себто міських магнатів, зокрема Джозеф проявляв значний інтерес до науки). А ще старого доктора Джеймса Бовена, великого ерудита, безпосередньо знайомого з дивними закляттями Карвена. А також Авраама Віппла, капітана капера, чоловіка фантастично енергійного та відважного, котрого готували в провідники в разі, якщо доведеться вдатися до якихось активних дій.

Місія капітана Метьюсона була більш ніж успішною, бо, попри те, що один чи двоє втаємничених поставилися доволі скептично до похмурих деталей оповіді Відена, ніхто не сумнівався в необхідності вдатися до таємних та добре продуманих заходів. Було ясно, що Карвен становить потенційну небезпеку для життя не лише міста, а й усієї колонії, і що його треба знешкодити за будь-яку ціну.

Наприкінці грудня 1770 року гурт найшанованіших містян зібрався в домі Стівена Гопкінса й обміркував попередньо плани. Уважно ознайомившись із нотатками Відена, які він передав капітану Метьюсону, самого Відена разом із Смітом запросили, щоб ті засвідчили деякі деталі. Під кінець зустрічі присутніх охопив неясний жах, але його пересилила похмура рішучість, яку якнайкраще висловив гучний і неотесаний капітан Віппл. Вони не будуть інформувати губернатора, бо, як видається, законні засоби тут безсилі. Маючи під владою таємні сили (про могутність яких присутні навіть не здогадувалися), Карвен не належав до тих людей, котрих можна було, не наражаючись на небезпеку, сповістити про те, що їхня присутність у місті небажана. Він може вдатися до відповідних заходів. Але навіть якщо цей страхітливий чоловік і погодиться виїхати, це буде лишень означати, що тягар його обтяжливої присутності переміститься в інше місце. Часи тоді були злочинні, й люди, котрі довгі роки служили в королівських митних судах, не зупинилися б ні перед жодною жорстокістю, якщо того вимагав обов’язок. Карвена треба було застати зненацька в Потуксеті, відправивши на його ферму великий загін загартованих у сутичках моряків, і змусити нарешті дати вичерпні пояснення. Якщо виявиться, що він не сповна розуму, і лише розважається лементом та уявними розмовами на різні голоси, то його доведеться відправити до божевільні. Якщо ж тут криється щось гірше і справді існують жахливі підземелля, то він і всі, хто в його оселі, мають померти. Це можна зробити без зайвого галасу, і навіть дружина Карвена та його тесть не повинні дізнатися, чому й як усе сталося.

У той час, коли обмірковувалися ці серйозні заходи, в місті стався випадок, настільки дикий і незрозумілий, що впродовж кількох днів у всій окрузі тільки про нього й торочили. Глухої січневої ночі, коли земля була вкрита глибоким снігом, почулося жахливе волання, що лунало спершу від узбережжя, а потім угору по пагорбу. У багатьох вікнах з’явилися обличчя розбуджених містян; люди, котрі жили навколо Вейбоссет-пойнт, бачили, як щось гарячково борсалося в крижаній воді перед брудним майданом біля шинку «Голова турка». Вдалині гучно гавкали собаки, але вони замовкли, коли до них долетів галас на вулицях розбудженого міста.

Гурти людей із ліхтарями та зарядженими мушкетами вибігали з будинків поглянути, що відбувається. Але їхні пошуки були даремними. Однак наступного ранку в крижаних заметах біля південних опор Великого мосту, між довгим доком і винокурнею Еббота, знайшли оголене тіло величезного м’язистого чоловіка, що стало темою для нескінченних здогадів і таємних балачок. Шепотілася не стільки молодь, скільки люди старшого покоління, бо замерзле обличчя з виряченими від жаху очима пробудило спогади у міських старійшин. Люди похилого віку, тремтячи від страху, обмінювались швидкими зауваженнями: в застиглих спотворених рисах вгадувалася схожість (хоча це було цілком неймовірно!) з чоловіком, котрий помер десь п’ятдесят років тому!