Говард Філіпс Лавкрафт - На стрімчаках божевілля

1766 року в поведінці Джозефа Карвена сталися рішучі зміни: напружене очікування, в якому він перебував останнім часом, змінилося на радісне збудження, і чоловік став з’являтися на людях із виглядом звитяжця, котрий насилу приховує радість із приводу блискучих успіхів. Здавалося, він ледве стримується, щоб не оголосити привселюдно про свої відкриття та видатні досягнення. Однак, мабуть, необхідність дотримуватися таємниці була все ж вагомішою, ніж потреба Розділити з ближніми радощі. Отож він жодного разу нікому не вибовкав причину такої різкої зміни настрою. Відразу ж після переїзду до нового будинку (імовірно, на початку липня) Карвен став неабияк дивувати людей, розповідаючи речі, які могли знати хіба що пращури, котрі вже давно віддали Богові душу.

Але гарячкова таємна діяльність Карвена зовсім не ослабла з цією зміною. Навпаки, вона швидше навіть посилилася, тому все більшу кількість його морських перевезень доручали капітанам, котрих він прив’язував до себе ланцюгами страху, такими ж міцними, як дотепер страх банкрутства. Чоловік повністю облишив торгівлю рабами, стверджуючи, що прибутки від цього постійно падають; майже весь час проводив на фермі в Потуксеті. Але іноді з’являлися чутки, що він блукає в місцях поблизу цвинтарів, тож багато хто не раз замислювався над тим, чи так уже разюче змінилися звички та поведінка столітнього гендляра. Ізра Віден, змушений час від часу переривати своє стеження за Карвеном (коли вирушав у плавання), не міг займатися цим систематично. Зате він мав мстиве завзяття, якого не мали заклопотані своїми справами містяни та селяни; Віден ретельно, як ніколи раніше, дослідив усе, пов’язане з Карвеном.

Дивні маневри суден таємничого купця не викликали якогось особливого подиву в ці бурхливі часи, коли, здавалося, кожен колоніст був сповнений рішучості ігнорувати умови Цукрового акта 8 8 «Цукровий акт» – прийнятий британським парламентом документ із метою митних зборів, а не регламентування торгівлі. Він замінив «Акт про патоку» 1733-го, за яким ввезення в англійські колонії рому та сировини для його виробництва – патоки – обкладалися митом. , який перешкоджав жвавим морським перевезенням. Провезти контрабанду й утекти вважалося швидше геройством у Нарраґансеттській бухті, і нічне розвантаження заборонених товарів було цілком звичною справою. Однак, спостерігаючи щоночі, як ліхтер або невеликі шлюпи відчалюють від складів Карвена, що розташовані в доках Таун-стрит, Віден дуже скоро набув упевненості, що його зловісний ворог намагається уникнути не лише військових кораблів Його величності. Раніше, до 1766 року, коли поведінка Карвена різко змінилася, ці кораблі були завантажені здебільшого неграми, закутими в ланцюги. Живий вантаж переправляли через бухту та вивантажували на безлюдному клаптику берега на північ від Потуксету; потім їх відправляли суходолом, – крутосхилом на північ, на ферму Карвена, де замикали у величезній кам’яній прибудові з вузькими бійницями замість вікон. Але тепер усе було інакше. Несподівано припинилося ввезення рабів, і на якийсь час Карвен відмовився від своїх нічних вилазок.

Навесні 1767 року Карвен обрав новий спосіб діяльності. Ліхтери знову регулярно відпливали, залишаючи темні мовчазні доки, цього разу спускаючись уздовж бухти на певну відстань, либонь, не далі, ніж до Немквіт-Пойнту, де зустрічали великі кораблі різних типів і перевантажували звідти якісь товари. Після цього команда Карвена відвозила цей вантаж до звичного місця на березі бухти та переправляла його суходолом на ферму, складуючи в тій самій загадковій кам’яниці, яка спершу слугувала для утримання негрів. Вантаж здебільшого складався з великих пакунків і скринь (вони зазвичай мали подовгасту форму та викликали неприємні асоціації з трунами).

Віден із неослабним завзяттям продовжував наглядати за фермою, впродовж тривалого часу навідувався туди щоночі. Не минало й тижня, щоб він не побував там (за винятком тих ночей, коли щойно випадав сніг, щоб не полишати слідів). Але навіть тоді чоловік підбирався якомога ближче під’їзною дорогою або льодом річки, що протікала неподалік, аби переконатися, які сліди залишили інші відвідувачі ферми. Коли, вирушаючи в плавання, Віден мав перерватися у своїх спостереженнях, він винаймав свого давнього приятеля Елізара Сміта, котрий підміняв його на той час; обоє вони могли б розповісти купу дивних речей. Вони не робили цього винятково тому, що знали: зайві чутки можуть лише настрахати їхню жертву та унеможливити їхні подальші спостереження. Перш ніж щось зробити, вони хотіли добути точну інформацію. Отже, вдалося дізнатися чимало дивного (Чарльз Вард часто казав своїм батькам, як він шкодує, що Віден вирішив спалити свої нотатки). Все, що можна сказати про їхні відкриття, узяте з вельми туманного щоденника Елізара Сміта, а також заяв інших мемуаристів та авторів листів, котрі могли лише повторити почуте від інших. За їхніми словами, ферма була лише зовнішньою оболонкою, під якою ховалася небезпечна похмура безодня, безкраї глибини якої недоступні людському розуму.