Анна Моро - Наречені з того світу

– Як твій роман? – запитав Том, коли вони під’їхали до книгарні.

– Я ще й не починала. – Жінка зробила паузу. – Навіть не уявляю, про що писати.

– Напиши про нас, – Томас солодко всміхнувся, відчинив перед Рене двері й пропустив її до книгарні.

Жінка нічого не відповіла, подумавши про себе, що її чоловікові навряд чи сподобався б такий роман, якби вона написала там правду. З чого вона почала б? «Усе почалося з того, що мій батько вирішив продати одну з доньок чоловікові, який сплатив за нього борг. На жаль, ця доля випала мені. Спершу я зненавиділа свого чоловіка…»

– Рене! – Томас збентежено дивився на дружину. – Ти мене слухаєш?

– Так, вибач. Я просто задумалася.

– Так от я кажу, що Рейчел дуже любить читати книжки. – «Рейчел – так от як звати твою сестру». – Але я не дуже знаюся на сучасній прозі й думав, що ти мені допоможеш щось вибрати.

«Чому ж не розумієшся? Коли ти прийшов мені робити пропозицію, то дуже непогано говорив про Еміля Золя й Ґюстава Флобера. Цей день я ніколи не забуду. День, коли моє життя пішло шкереберть».

– Як щодо Чарльза Дікенса чи Ґі де Мопассана? – власне кажучи, Рене помітила, що сам Томас не особливо захоплюється читанням, але вона не вірила, що він не міг не згадати таких відомих сучасників. Найпевніше він, як завжди, захотів більше часу провести з дружиною, яка вічно ховалася від нього з друкарською машинкою. Хвала Господу, квадратні метри їхньої оселі це дозволяли.

– А що тобі більше до вподоби?

– Дікенс. Більше реалізму в історіях. Життя показане таким, яким воно є.

– Гаразд. Хочеш вибрати й собі якусь книжку?

Рене походила трохи між стелажами.

– Ні. Я хочу написати власну. Не маю часу на інші. Може, потім. Вертаймося додому, Томе.

Покірно заплативши за придбану єдину книгу в магазині, чоловік вийшов з книгарні слідом за дружиною. Карета чекала на них одразу ж біля входу. Погода на вулиці стояла ясна й сонячна. Рене зраділа, що все не затягло туманом, як зазвичай буває наприкінці весни в Англії.

Коли вони повернулись до маєтку, служниця Мері чекала на них біля входу й уже з порогу почала звітувати, що обід поданий, і щоб господарі не зволікали, бо все вистигне.

Рене сказала, що переодягнеться й одразу ж спуститься. Маєток був для Рене направду величезним. Вісім спалень, шість ванних кімнат, гостьові, бібліотека, кабінет Тома й спеціальна кімната, де могла б займатися своїми справами Рене. А ще кімнати слуг, винний погріб і підвал. На кожному поверсі вітальня з каміном і їдальня, де можна було влаштувати бенкет. Спершу жінці здавалось, що тут можна загубитись, але невдовзі вона звикла. Звикла до всього.

Рене з Томасом мали окремі спальні. Але коли Томас хотів розділити подружнє ложе з дружиною, він сам приходив до неї. Рене не могла сказати, що їй було погано з ним. Ні. Але ж вона й не знала, як має бути добре, що має відчувати, щоб опинитися на сьомому небі від задоволення. Та вона не нарікала. Він був дуже лагідним і обережним з нею. Ніколи не робив чогось такого, чого б вона не хотіла. Ніколи не брав її силою. А після того, як закінчував, засинав у її обіймах. На мить Рене здавалося, що вона щаслива жінка, адже задовольняла свого чоловіка, як і мусила робити покірна дружина. Але до ранку те примарне відчуття минало й порожнеча в ній прокидалась разом із першими промінчиками сонця.

Ще однією своєю проблемою Рене вважала те, що в них досі не було дітей. Хоч він і дивиться на неї такими ж закоханими очима, але це триватиме недовго, якщо вона не народить. Жінка зітхнула: «Можливо, я б і сама тоді стала трохи радіснішою з появою малюка в домі».

Спустившись до їдальні, Рене побачила, що Томас уже читає «Таймс». Вона сіла навпроти й взялася до їжі. Не те щоб вона була дуже голодна, але не знала, про що говорити з чоловіком за обідом.

– Смачного! – ось і все, що спало їй на думку.

Томас відклав газету й пильно глянув на дружину.

– Тебе щось турбує?

Рене відклала виделку й зітхнула. Вона сама не могла сказати напевно, що ж так її гнітило. Але що б то не було – чоловікові про те знати не потрібно. Вона живе в повному достатку й ні в чому собі не відмовляє – тож і не хоче ненароком викликати гнів Томаса.

– Томе, приходь сьогодні до мене в спальню, – Рене підняла очі й пронизливо заглянула в очі чоловіка. – Я так хочу дитину, Томе.

Чоловік устав із-за столу, підійшов до дружини й міцно її обійняв.

– Як і я, кохана. Як і я. – Він поцілував її в скроню й відхилився. – Але не сумуй, моя мила. Ми молоді й усе ще попереду! У нас обов’язково будуть діти. А тепер їж. Я не хочу, щоб стан твого здоров’я погіршився через такі дрібниці.