Анна Моро - Наречені з того світу

– Що? Тату, ви брали позику? – Хлоя була шокована не менше, ніж Рене.

– Так, якби ж я знав, що таке трапиться! Але містер Томас, послухавши мене й мої нарікання, запропонував мені угоду: він заплатить за мене борг, якщо я йому зроблю одну послугу. На що я, звісно ж, погодився одразу.

Рене з підозрою подивилася на батька. Їй не вірилось, що все може бути так просто. Знаходиться якийсь добрий самаритянин і зненацька сплачує чужий борг за одну маленьку послугу.

– Батьку, що він попросив натомість? – запитала Рене з подивом.

– Якби ж я знав! – чоловік схлипнув і на очі йому навернулися сльози. – Він сказав, що давно вже хоче одружитись, але не може знайти підхожої партії. На це я відповів, що маю двох доньок. Та він не здивувався, бо вже звідкись знав про це. Я навіть спершу зрадів, бо подумав, що він захоче взяти собі за дружину Хлою, оскільки вона й старша, і не засватана ще. Але… – батько замовк, і Рене вся закаменіла.

– Тату? Що означає ваше «але»?

– Тоді він сказав, що прийде й подивиться, а потім обере. Коли вчора він приходив, то обрав тебе, донечко. – І чоловік глянув на Рене. – Я намагався йому пояснити, що ти вже засватана, але він не захотів нічого слухати й не забув мені нагадати про борг, який він за нас сплатив.

Усі замовкли. Рене не знаходила, що сказати. Вона не могла повірити своїм вухам. «Джеку, ще хвилю тому ти був так близько». Дівчина встала з-за столу й просто мовчки пішла до своєї кімнати.

Хлоя постукала у двері спальні, але не почула відповіді й вирішила зайти без дозволу. Сестра лежала в ліжку й мовчазні сльози лилися по її обличчю.

– Рене, дорогенька! – Хлоя підбігла до Рене й обійняла сестру за плечі. – Будь ласка, не плач!

– Я не можу повірити в те, що відбувається! – А в голові крутилось: «Він мене продав! Рідний батько мене продав! За якусь нещасну позику продав незнайомцю!» – Хлоє! Я мала вийти за Джека! За Джека! – І сльози знову полилися по обличчю Рене.

– Як мені тебе шкода! Серденько моє, не плач! Я вважаю, що він має бути хорошим, якщо отак просто заплатив борг за незнайомця!

– Але який хороший чоловік потім погрожує своїми добрими ділами! Хлоє, я ж його зовсім не знаю!

– Ну, буде час ще – познайомитесь! Рене, адже ти й Джека майже не знаєш!

– Але я його кохаю, Хлоє! – Рене люто зиркнула на сестру. Невже вона не розуміє?

Десь перед обідом до Хлої в кімнату зайшла мати й сказала, щоб сестра допомогла Рене приготуватися до візиту містера Браунінга. Рене більше не плакала, адже, як їй здавалося, вона вже виплакала все, що могла. Та її дивувало те, що Джек так і не з’явився. Мати пояснила, що батько відправив йому телеграму з відмовою, а тому чекати його марно. «Усе за мене вирішили». «І куди поділася та довіра, ті сімейні цінності, про які нам завжди говорили?» – лютувала Рене.

По обіді вона мала розмову з батьком. Спочатку дівчина на нього сердилася, але побачила, як він страждає, і їй стало його шкода. Вона не могла нічого вдіяти зі своїми почуттями, а тому вирішила для себе раз і назавжди: те, що вона робить – на благо сім’ї, тому треба йти впевнено й до кінця.

Перед приходом Томаса сім’я Жерарів натягнула веселі маски на обличчя й приготувалася до зустрічі. Та все було не так уже й погано, як собі уявляла Рене. Томас насправді був чемним, привітним і розумним. Хоча вона й не хотіла цього помічати, але мусила визнати, що їй це буде необхідно, якщо вона збирається прожити з цим чоловіком решту свого життя. Лише різниця в десять років її трохи бентежила, проте, як казала мати, «вік для чоловіка – лише прикраса».

Ближче до вечері Томас зробив пропозицію Рене, коли вони залишились удвох у вітальні й розмовляли про сучасну прозу та поезію. Дівчина вдала, що здивована, мовила декілька фраз про те, як містер Браунінг її збентежив та змусив почервоніти, – це викликало лише дружню усмішку на його обличчі. Утім, вона таки мусила погодитися – і вже за вечерею Томас разом із батьками Рене вирішили, що молодята покинуть Париж за два дні. Хоча можна сказати, що вирішив це Томас, а батьки Рене лише погодилися.

Ця новина дівчину схвилювала ще дужче, ніж попередня. Невже їй доведеться покинути Париж так скоро? Вона думала, що спочатку принаймні одружиться з містером Браунінгом. Закінчить свій університет. Пройдуть місяці. Але отак швидко… Рене поклала виделку на тарілку й більше не торкнулася їжі. Та було помітно, що її рідні стурбовані не менше, ніж вона сама. Хоча ніхто й слова всупереч не мовив.