Анна Моро - Наречені з того світу

Томас за десертом пояснив, що хоче одружитися з Рене в Англії, щоб вона стала громадянкою Великої Британії. Так їм у майбутньому буде легше з дітьми та і їй з роботою, якщо вона, звісно, захоче працювати, адже його статки дозволять дружині сидіти вдома й займатися всім, чим вона лише забажає. Адже пані її статусу не личитиме заробляти на життя самостійно.

Діти, робота, громадянство Британії – Рене здавалося, що Браунінг усе досконало спланував перед тим, як приїхав сюди, не залишивши їй вибору. Вона аж ніяк не хотіла, щоб її життя хтось розписав по пунктиках і сам казав, що їй робити. Але, здавалося, було вже запізно. Тепер вона – дружина власника мережі банків у Лондоні й залишає Париж аж ніяк не зі своєї волі.

Рене піднялася з-за столу:

– Вибачте, але я себе недобре почуваю.

Томас і батько одразу теж підвелися.

– Можливо, щось із їжі не засвоїлося в моєму організмі, – Рене вдавано усміхнулась, але ніхто не помітив тієї награності. – Містере Браунінг, дуже рада була знову вас зустріти. З нетерпінням чекаю нашої наступної зустрічі й подорожі до Англії. – Дівчина присіла в реверансі. Томас солодко всміхнувся у відповідь:

– Я також на це очікую, моя дорога Рене.

– Тату, мамо, Хлоє, на добраніч. – Дівчина всіх по черзі окинула поглядом і попрямувала до сходів. Вона не думала ні про що, лиш молила Бога, щоб сльози полилися, коли вона зайде до кімнати, а не зараз, у всіх на очах. Зціпивши зуби, піднялася нагору й лише за зачиненими дверима дала волю своїм почуттям. Їй так боляче було цілий день усміхатися й удавати, ніби вона дуже рада бачити цього чоловіка, натомість увесь час подумки була з Джеком.

– Де ти, мій милий? Невже повірив тому, що батько написав? Невже повірив, що я тебе не кохаю більше? Чому не прийшов?

Рене сповзла по стіні й обійняла себе за коліна. «Сім’я. Я рятую свою сім’ю! Ніщо інше не має мене турбувати». Дівчина закусила губу, щоб не розридатися вголос. Не вистачало ще, щоб містер Браунінг почув, як його майбутня дружина плаче від щастя через прийдешнє весілля.

Уже майже два роки Рене була місіс Браунінг. Але вона не відчувала жодних змін у своєму житті, принаймні духовних чи душевних. Вони жили з чоловіком у чудовому маєтку за містом Челмсфорд графства Ессекс. Хоча той і працював у гамірному Лондоні, але любив спокій та затишок, тому їхньою оселею став саме такий будинок. Оскільки Томас був власником мережі банків, він міг ні в чому собі не відмовляти, до того ж нечасто з’являтися на роботі. Та й Рене як його дружина не зазнавала якихось утисків.

Триповерховий дім стояв на березі озера. Світлокоричнева цегляна будівля здіймалася до неба гострими шпилями даху. Подекуди неоднорідна крівля майоріла то рудою, то шоколадною черепицею. Громіздкий вхід до будинку був із високими сходами та колонами в стилі класицизму. Вікна першого поверху – у формі арок, на всю стіну. Вони забезпечували дім світлом навіть у найбільш туманний день. По краях будинку височіли башти з круглими дахами, що нагадували церковні бані. Між першим та другим поверхами була декоративна ліпнина. На другому та третьому поверхах були прямокутні видовжені вікна на весь зріст. А в центрі даху над будинком майорів прапор із гербом сім’ї Браунінгів.

Спершу, щойно вони сюди перебралися, Рене щоранку вставала з думкою про те, що все це заради її сім’ї та боргу, який сплатив за батька Томас. Першої шлюбної ночі вона, нещасна, мало не розплакалася, бо мусила її провести з некоханою людиною. Хіба могла вона уявити, що втратить цноту з тим, хто їй чужий?

Та згодом Рене почала сумніватися: може, цей чоловік у неї по-справжньому закоханий? І ладен будь-що для неї зробити, якщо, звісно, справа не лише в його матеріальній забезпеченості. Одного разу вона обмовилася, що понад усе мріє стати письменницею, і вже ввечері до будинку доставили друкарську машинку. Рене ні в чому собі не відмовляла. Носила одяг за останньою модою. Чоловік часто робив їй подарунки, і Рене бачила, що це приносить йому задоволення.

Та вона не могла сказати, що відчувала до нього щось на кшталт кохання.

Перші місяці щодня згадувала Джека, який, на її думку, мав так само страждати, як і вона. Писала листи сестрі, яку благала знайти Джека і все йому пояснити, щоб той не думав, що вона його зрадила. Але Хлоя не завжди відповідала, а якщо й писала, то стверджувала, що Джека в Парижі ніхто не бачив після від’їзду Рене.