Анна Моро - Наречені з того світу

Його очі полонили її. Такі глибокі й бездонні, темно-сині, немов море, в якому хотілося потонути. А його манера триматися на людях просто вражала – здавалося, що його виховували в королівському палаці. Аж ні, простий хлопчина зі звичайними статками, як і її сім’я.

Коли він говорив, то Рене відчувала щирість цих слів, і ніщо не тривожило й не лякало. «Він ніби янгол, що зійшов з небес», – любила повторювати потім Рене сестрі. Дівчина не могла дочекатися наступного разу, коли мав прийти Джек. І, здавалось, такий довгоочікуваний день уже майже настав, але до нього була ще ціла ніч!

– Хлоє, як думаєш, він зробить мені пропозицію? – Дівчата лежали в ліжку й не могли заснути. – Якщо він цього не зробить, мені здається, що я сама ладна йому про це сказати.

– Чи ти з глузду з’їхала, Рене? Хто ж так робить? Треба дочекатись! – Хлоя повернулась на бік і глянула на сестру, яка не могла зімкнути очей. – Зробить, сестричко, обов’язково зробить!

І обидві усміхнулись.

– А тепер треба спати, а завтра вставати раненько, щоб зробити з тебе лялечку перед приходом Джека. Адже це тяжка робота – навести марафет. – І сестри тихенько захихикали.

Наступного ранку так усе й сталось, як казала Хлоя. Дівчата встали якомога раніше, прийняли ванну, гарненько розчесали волосся, зробили одна одній зачіски, вдягнули свої найкращі сукні й зійшли вниз до сніданку. Хлоя намастила Рене найдорожчими парфумами, котрі в них лиш були. Габріель подарував їх одразу всім жінкам на Новий рік, і жіноча половина родини користувалася ними лише на свята. А ось і привід. У волосся Хлоя вплела Рене коштовну брошку з білим камінням, а у вуха почепила такі ж сережки. Трохи рум’ян на щоки та губи – і Рене було годі впізнати. Хлоя раділа за меншу сестру, немов сама виходила заміж. Адже вони з сестрою ділили все на світі – немов близнючки.

– Bonjour! – В один голос привіталися сестри, але усмішки зникли з їхніх облич в одну мить, щойно вони побачили своїх похмурих батьків за обіднім столом.

– Мамо, тату, що сталося? – Серце Рене забилося з усіх сил. «Невже Джек відмовився від своїх слів і я не вийду заміж? Ні, не може цього бути!» Дівчина не хотіла вірити тому, що вже майже заполонило її серце, і на очі почали навертатися сльози.

– Скажіть! Це Джек? Він відрікся від свої слів? Скажіть, будь ласка! Я не витримаю.

Мати підняла очі на доньок і, зітхнувши, мовила:

– Дівчата, сядьте. Батько має вам дещо сказати. Ні, Рене, це не стосується Джека.

Сестри сіли за стіл. «Дякувати Богу! Я знала, що він не поступиться! Він не такий! Не такий». Але дівчина бачила, що щось трапилось, а тому її радість була швидкоплинною й змінилася новими хвилюваннями. Щось не так, і це стосується всієї сім’ї!

Сива голова підвелася, погляд батька впав на доньок. Каламутні очі чоловіка дивилися ніби крізь дівчат. Набряки під очима здавалися ще важчими через смуток, що сповнював обличчя Габріеля. У куточках очей стояли сльози.

– Донечки мої! Ви ж знаєте, як я вас люблю! – почав Габріель, і цей початок Рене зовсім не сподобався. – Я не хотів, щоб так вийшло, але це сталося, і я не можу цьому зарадити. Ви всі знаєте, що я тривалий час працюю в банку. Але наш банк збанкротував і тепер я безробітний. – Батько взявся за голову й опустив її на руки. – Я не знаю, як нам бути, дівчатка. Мати майже не заробляє, і вам це відомо, ми не виживемо на той дріб’язок. – Габріель печально зітхнув. – Чоловік, який учора приходив до нас у гості, є власником банків з цією ж назвою в Лондоні.

Он воно що! Ось і зв’язок! Але чому він приходив саме до батька? Адже батько не сам там працював. Рене була збита з пантелику. Вона не знала, як реагувати на цю новину, адже те, що їх наразі не викидали з речами на вулицю, – уже добре.

– Оскільки всі банки пов’язані між собою, то містер Браунінг приїхав до Парижа особисто перевірити, як тут справи. І натрапив на ситуацію, про яку я вам щойно розповів. – Батько потер лоба і продовжив, щоб не затягувати й без того невеселу розповідь. – Через те, що головним у відділенні був я, він, звісно, прийшов до мене й спитав, як таке сталось, і я йому все розповів. Можу сказати лише, що мені пощастило, бо він не хазяїн паризьких банків, інакше б мені добряче перепало. Та справа не в тому, любі мої, – сестри переглянулись. Що ще не так? – Я проговорився містеру Браунінгу, що опинився в більшій халепі, напевно, ніж увесь Париж, оскільки нещодавно взяв позику у свого ж банку, коли ми добудовували другий поверх будинку.