Стівен Кінг - Салимове Лігво

Бен працював, коли почувся стук у двері, тож він зробив позначку там, де зупинився, і тільки тоді підвівся, щоб їх відчинити. Було лише трохи по третій годині, середа, 24 вересня. Дощ зруйнував усі плани щодо подальших пошуків Ралфі Ґліка, і загальна думка була така, що пошукам кінець. Син Ґліків пропав… пропав безслідно.

Бен відчинив двері, за ними стояв Паркінс Ґіллеспі, курив сигарету. У руці він тримав якусь книжку в м’якій обкладинці, і Бен з певним подивуванням побачив, що це бентамівське видання «Дочки Конвея» [99] «Bantam Books» – засноване 1945 р. видавництво, найбільше з тих, що спеціалізуються на випуску книжок масовими накладами. .

– Заходьте, констеблю, – запросив він. – Надворі сиро.

– Еге, є трішки, – сказав Паркінс, ступаючи через поріг. – Вереснева погода грипозна. Я завше взуваю галоші. Дехто з них сміється, але в мене не було грипу від 1944 року в Сен-Ло, у Франції [100] Saint-Lô – місто на стратегічному роздоріжжі в Нормандії, яке влітку 1944 р. з важкими боями американці звільнили від німців («Битва при Сен-Ло»). .

– Покладіть свій плащ на ліжко. Вибачте, кави я вам запропонувати не можу.

– Навіть не подумаю його мокрити, – сказав Паркінс і струсив попіл у Бенів сміттєвий кошик. – Та й я щойно був випив чашку у Полін в «Екселенті».

– Що я можу для вас зробити?

– Ну, моя дружина читала оце… – подав він книжку. – Вона почула, що ви у місті, але сама соромиться. Вона подумала, може, ви її для неї підпишете, чи щось таке.

Бен узяв книжку.

– За оповідками Пронози Крейґа, ваша дружина вже років чотирнадцять чи п’ятнадцять як померла.

– Отакої! – не виказав жодного здивування Паркінс. – Цей Проноза, любить він теревенити. Якось він розкриє свого рота занадто широко та й сам до нього завалиться.

Бен на це не сказав нічого.

– А якшо б ви, приміром, підписали тоді її мені?

– З задоволенням.

Бен узяв зі стола ручку, розгорнув книжку на форзаці («Гарячий зріз життя» – Клівлендська «Щира газета» [101] «Plain Dealer» – заснована 1842 р. і досі найпопулярніша щоденна газета в штаті Огайо; належить до 25 найвпливовіших у США. ) і написав:

З побажанням усього найкращого

Констеблю Ґіллеспі

Від Бена Міерза

24/9/75

Він віддав книжку назад.

– Вельми вам вдячний, – сказав Паркінс, не подивившись на зроблений Беном надпис. Він нахилився і загасив цигарку об край кошика на сміття. – Це єдина в мене підписана книжка з тих, що маю.

– Ви прийшли сюди, щоби вчинити мені допит? – спитав Бен, посміхаючись.

– А ви таки кмітливий, – сказав Паркінс. – Раз уже за це зайшлося, то я міркував, що мушу зайти, поставити кілька запитань. Чекав, поки Ноллі десь завіється. Він хороший хлопець, але ж і балакучий. Божечки, ходячий суд-пересуд.

– Що б вам хотілося дізнатись?

– Найбільше, де ви були ввечері минулої середи?

– Того вечора, коли зник Ралфі Ґлік?

– Йо.

– Констеблю, я підозрюваний?

– Ні, сер. Я не маю підозрюваних. Таке не мого рівня пілотаж, як ви могли б сказати. Ловити біля «Делла» гонщиків, що перевищують швидкість, або проганяти дітлашню з парку, поки вони там чогось не наколобродили, – оце моя парафія. Я зара’ просто нюшу там і сям.

– Припустимо, я не захочу вам розповісти.

Паркінс знизав плечима й дістав сигарети:

– То ваша справа, синку.

– Я вечеряв у Сюзен з її рідними. Пограв трохи в бадмінтон з її батьком.

– Певен, він вас теж обіграв. Він завжди побива Ноллі. Ноллі уголос марить, ледь не волає, як би йому хтілося бодай разок перемогти Білла Нортона. О котрій ви звідти пішли?

Бен розсміявся, але цей сміх не був сповнений великої кількості гумору.

– Ви доколупуєтеся аж до кості, хіба не так?

– Знаєте, – сказав Паркінс, – якби я був ’кимсь з отих нью-йоркських детективів, отих, що по телевізору, я міг би подумати, що у вас є що приховувати, так ви витанцьовуєте польку круг моїх запитань.

– Нічого мені приховувати, – сказав Бен. – Я просто втомився бути в місті чужаком, на якого показують пальцями на вулиці, на якого, підштовхуючи одне одного ліктями, кивають у бібліотеці. А тепер, під типовим для маклера-янкі претекстом, сюди з’являєтесь ви, намагаючись вивідати, чи не ховаю я у своїй шафі скальп Ралфі Ґліка.

– Годі, я такого не думав, зовсім ні, – вдивлявся він у Бена понад своєю сигаретою, і очі його скрем’яніли. – Я просто намагаюся вас відособити. Якби я думав, що ви бодай якимсь чином, хоч якось із цим пов’язані, ниділи б ви вже в арештарні.