Стівен Кінг - Салимове Лігво

– Простий, звичайний констебль, я б сказав, – відповів Паркінс. Він підкурив «Пелл-Мелл» і помандрував досередини, – Паркінс Ґіллеспі. Приємно познайомитись, – виставив він руку. Її було підхоплено, делікатно стиснуто пальцями, які вчувалися неймовірно сильними і дуже сухими, а потім відпущено.

– Річард Троккет Стрейкер, – відрекомендувався цей лисий чоловік.

– Я так і подумав, – сказав Паркінс, роззираючись навкруги.

Вся крамниця була застелена килимовим покриттям і перебувала в процесі фарбування. Запах свіжої фарби був приємним, але під ним ніби вчувався інший, якийсь недобрий. Визначити його Паркінс не зміг; він знову обернув свою увагу до Стрейкера.

– Чим я можу вам прислужитися у цей такий чудовий день? – запитав Стрейкер.

Паркінс обернув свій лагідний погляд за вітрину, де не переставав лити дощ.

– Ох, зовсім нічим, я гадаю. Зайшов просто, щоб привітатися. Чи радше, привітати вас із приїздом у наше місто і побажати успіхів, я гадаю.

– Як це уважливо. Бажаєте кави? Чи хересу? Маю і те, й інше там, ув офісі.

– Ні, дякую, я не можу затримуватись. А містер Барлоу є?

– Містер Барлоу зараз у Нью-Йорку, у закупній поїздці. Я не очікую його повернення до, щонайраніше, десятого жовтня.

– Отже, ви відкриватиметеся без нього, – сказав Паркінс, думаючи, що, коли ціни, побачені ним у вітрині, бодай на щось натякають, у Стрейкера, безсумнівно, не буде навали клієнтів.

– До речі, як ім’я містера Барлоу?

Знов повернулася та бритвено-тонка усмішка Стрейкера.

– Ви запитуєте як уповноважена особа, як… констебль?

– Аж ніяк. Просто з цікавості.

– Ім’я мого партнера Курт. Цілком – Курт Барлоу, – сказав Стрейкер. – Ми з ним разом працювали і в Лондоні, і в Гамбурзі. А оце… – майнув він довкола рукою, – наша самовідставка. Скромно. Проте зі смаком. Ми сподіваємося заробляти не більше, ніж на прожиття. Проте обоє ми любимо старі речі, елегантні речі і маємо надію вибудувати собі відповідну репутацію в цій місцевості… можливо, навіть у всьому вашому такому прекрасному регіоні Нова Англія. Як ви вважаєте, констеблю Ґіллеспі, чи є це можливим?

– Будь-що є можливим, я гадаю, – сказав Паркінс, роззираючись навкруги в пошуку попільниці. Нічого не побачив і струсив сигаретний попіл собі в кишеню плаща. – У будь-якому разі, я надіюсь, на вас очікують найкращі успіхи, і перекажіть містеру Барлоу, коли ви з ним побачитеся, що я постараюся навідуватись.

– Так я й зроблю, – сказав Стрейкер. – Він надзвичайно компанійський.

– От і чудово, – сказав Ґіллеспі.

Він рушив до дверей, зупинився, озирнувся. Стрейкер пильно дивився на нього.

– До речі, як вам здався той старий будинок?

– Він потребує ще величезного обсягу роботи, – сказав Стрейкер. – Але ми маємо час.

– Гадаю, що так, – погодився Паркінс. – Припускаю, ви тут не стикалися ще з пам’лоддю?

Лоб Стрейкера наморщився:

– Паммлодью?

– З юнню, – терпляче пояснив Паркінс. – Знаєте, як вони інколи полюбляють бісити нових людей. Кидають каміння або дзвонять у двері й тікають… такого кшталту речі.

– Ні, – сказав Стрейкер. – Жодних дітей.

– Здається, що одного ми нібито втеряли.

– Справді?

– Так, – виважено сказав Паркінс. – Справді так. Зараз панує така думка, що ми можемо його й не знайти. Живого, тобто.

– Який жаль, – промовив Стрейкер безпристрасно.

– Атож-то й воно. Якщо ви раптом щось побачите…

– Я, звичайно, повідомлю ваш офіс, терміново, – знов посміхнувся він своєю крижаною усмішкою.

– От і добре, – сказав Паркінс.

Він відчинив двері і, не ремствуючи, подивився на зливний дощ.

– Ви таки пер’кажіть містеру Барлоу, що я буду радий знайомству.

– Безумовно, я так і зроблю, констеблю Ґіллеспі. Чао.

Паркінс остовпіло озирнувся:

– Чвалом?

Усмішка Стрейкера поширшала:

– Прощавайте, констеблю Ґіллеспі. Це звичайний італійський вираз, що означає «прощавайте».

– О? Ну, кожного дня дізнаєшся чогось такого нового, авжеж? Бувайте.

Він ступив під дощ і причинив за собою двері.

– Для мене він не звичайний, аж ніяк.

Його сигарета намокла. Він відкинув її геть.

У крамниці Стрейкер спостерігав за ним крізь вітринне скло. Він вже не усміхався.

Повернувшись до свого офісу в міській управі, він погукав:

– Ноллі? Ти тут, Ноллі?

Жодної відповіді. Паркінс кивнув. Ноллі був хорошим хлопцем, але розуму йому трохи бракувало. Паркінс зняв плащ, розстебнув свої галоші, сів до столу, пошукав телефонний номер у Портлендському довіднику і подзвонив. На іншому кінці взяли слухавку на першому ж гудку.