Стівен Кінг - Салимове Лігво

– Гаразд, – мовив Бен. – Я пішов від Нортонів близько чверті по сьомій. Прогулявся в бік Шкільного пагорба. Коли стемніло вже так, що майже нічого не видно, я повернувся сюди, дві години писав, а потім ліг спати.

– О котрій ви повернулися сюди?

– Чверть по восьмій, гадаю. Близько того.

– Ну, це не відмиває вас так чисто, як мені б хотілося. Ви кого-небудь бачили?

– Ні, – сказав Бен. – Ні душі.

Паркінс нерозбери-що буркнув і підійшов до друкарської машинки.

– Про що ви зараз пишете?

– Не ваша, чорт забирай, справа, – відповів Бен, і голос у нього став ніяковим. – Я буду вам вдячний, якщо ви триматимете свої руки й очі подалі від цього. Якщо тільки ви не маєте ордеру на обшук, звичайно.

– А ви таки вразливий, ге? Для людини, яка сподівається, що її книжки читатимуть.

– Коли воно переживе три чернетки, редакторські правки, коректорську вичитку гранок, остаточний набір і друк, я особисто подбаю про те, щоби ви отримали чотири примірники. З автографами. Зараз же це підпадає під визначення «приватні документи».

Паркінс усміхнувся і відійшов:

– Непогано. Утім, я сумніваюся, що це підписане зізнання бодай у чомусь.

Бен у відповідь йому також усміхнувся:

– Марк Твен сказав, що роман – це зізнання у всьому людини, яка ніколи нічого не робила.

Паркінс видмухнув дим і рушив до дверей:

– Не скрапуватиму більше на ваш килим, містере Міерзе. Хочу подяк’вати вам за ваш час і, просто запобігаючи непорозумінням: я не думаю, щоби ви коли-небудь бачили цього сина Ґліків. Але це моя робота – в’їдливо розпитувати тут і там про такі речі.

Бен кивнув:

– Зрозуміло.

– І ви мусили б знати, як воно діється у містечках на кшталт Усалимового Лігва, чи Мілбриджа, чи Ґілфорда, чи в будь-якій загумінковій громаді [102] Мальовничі містечка у штаті Мейн: Milbridge —1300 мешканців, засноване на березі океану 1765 р. в окрузі Вашингтон; Guilford —1500 мешканців, засноване 1806 р. в озерно-лісовому окрузі Піскатаквіс. . Ти чужак, допоки не проживеш тут років з двадцять.

– Знаю. Вибачте, якщо я огризався на вас, але після того, як майже тиждень його шукаєш й ані дідька лисого не знаходиш… – похитав Бен головою.

– Йо, – сказав Паркінс. – Таке горе для його матері. Жахливе горе. І ви тримайтесь.

– Звичайно, – відповів Бен.

– Зла не тр’маєте?

– Ні. – Бен завагався. – Скажете мені одну річ?

– Скажу, якщо зможу.

– Де ви взяли цю книжку? Насправді?

Паркінс Ґіллеспі усміхнувся:

– Ну, є один парубок там, у Камберленді, який тримає склад-магазин вживаних меблів. Типу, жіночий такий пестун. На прізвище Джендрон. Книжки в м’яких обкладинках продає по дайму за штуку. Цих у нього було п’ять.

Бен зареготав, закинувши назад голову, і Паркінс Ґіллеспі вийшов, усміхаючись і смалячи сигарету. Бен підійшов до вікна і дивився, поки не побачив, що констебль вийшов і переходить вулицю, обережно обходячи калюжі у своїх чорних галошах.

Паркінс на хвильку затримався, щоб зазирнути до вікна нової крамниці, а вже потім постукав у її двері. Коли тут була «Громадська Балія», кожен, зазирнувши сюди, не побачив би нічого, крім купи товстих жінок у бігуді, які засипають відбілювач або міняють паперові гроші на монети в автоматі на стіні: більшість із них жують гумку, неначе ті корови з повними пащами соломи. Але вчора від полудня і більшу частину сьогоднішнього дня тут стояв фургон дизайнерів інтер’єрів з Портленда, тож тепер цей заклад мав вочевидь інакший вигляд.

До вітрини було підсунуто платформу, яку покривав товстий ворсистий килим світло-зеленого кольору. Два встановлених десь поза полем зору прожектори кидали м’яке, акцентуюче світло на три виставлених там речі: годинник, прядка та старомодний буфет з вишневого дерева. Перед кожною з цих речей стояв маленький пюпітр, а на кожному пюпітрі висіла скромна бирка з ціною, але Боже мій, невже хтось при здоровому глузді насправді заплатить $ 600 за прядку, коли можна поїхати в «Економ-Дім» [103] «Value House» (1934–2002) – мережа демонстраційних залів, де можна було знайти потрібний товар у представлених каталогах і замовити собі доставку його додому, що обходилося дешевше за купівлю у звичайній крамниці. і придбати собі «Зінгер» за $ 48.95.

Зітхнувши, Паркінс підійшов до дверей і постукав.

Буквально за якусь секунду йому відчинили, немов цей новий парубок ховався за дверима, чекаючи, коли Паркінс до них підійде.

– Інспекторе! – промовив Стрейкер з тонкою усмішкою. – Як добре, що ви завітали!