Стівен Кінг - Салимове Лігво

– Ні… ні. Але…

– Це мала би бути справа поліції, – сказав Ларрі Кроккет.

Він знову налив у чарку Генка, і рука в нього зовсім не тремтіла. Вона була холодною і певною, як камінь у замерзлому ручаї.

– І я би просто зараз підвіз тебе до Перкінса. Але такі речі… – він похитав головою. – Але чимало паскудства може виринути. На кшталт того, як ти й та офіціантка «У Делла»… її звуть Джекі, чи не так?

– Про що це таке ти, до біса, говориш? – обличчя Генка стало мертвотно-блідим.

– А ще вони точно, як тобі всратися, дізнаються про твоє ганебне, за вироком військового суду, звільнення зі служби з позбавленням усіх нагород і пільг. Але ти виконуй свій громадський обов’язок, Генку. Роби, як сам вважаєш.

– Я не бачив ніякого тіла, – прошепотів Генк.

– Це добре, – сказав Ларрі усміхаючись. – А може, ти й ніякого одягу також не бачив. Може, то було просто… ганчір’я.

– Ганчір’я, – силувано повторив Генк.

– Атож, сам знаєш, які вони, ці старі садиби. Там ’кий завгодно мотлох. Може, ти й бачив якусь стару футболку чи щось інше, розідране на годящі для чогось ганчірки.

– Звичайно, – сказав Генк. Він удруге вицідив свою чарку. – У тебе зручний спосіб розглядати речі, Ларрі.

Кроккет дістав у себе з задньої кишені гаманець, розкрив його і відрахував на стіл п’ять десятидоларових банкнот.

– Це за що?

– Зовсім був забув заплатити тобі за ту роботу в Бреннана минулого місяця. Ти мусив би нагадувати мені про такі речі, Генку. Сам знаєш, який я забудько.

– Але ж ти вже тоді…

– Та ну, – перебив його Ларрі. – Ти можеш отак сидіти тут, розповідати мені щось, а завтра вранці я вже нічогісінько з цього не згадаю. Хіба не гідне жалю таке життя?

– Йо, – прошепотів Генк.

Рука Генка з тремтінням потягнулася по гроші; вхопила і запхала їх до нагрудної кишені його джинсової куртки, немов прагнучи швидше позбутися дотику до них. Він підхопився з такою незграбною квапливістю, що ледве не перекинув стілець.

– Слухай, Ларрі, мені треба йти. Я… я не… Мені треба йти.

– Забери пляшку, – запропонував Ларрі, але Генк уже виходив за двері. Він не затримався.

Ларрі сів знову. Налив собі випити. Рука в нього так і не тремтіла. Йому не повернувся намір зачинити контору. Він налив собі ще чарку, а потім ще одну. Він думав про угоди з дияволом. І зрештою задзвонив телефон. Він узяв слухавку. Послухав.

– Справу залагоджено,– сказав Ларрі Кроккет.

Він послухав. Поклав слухавку. Знову налив собі чарку.

На світанку наступного ранку Генк Пітерз прокинувся зі сну, де велетенські пацюки виповзали з розкритої могили; могили, яка в собі вміщала зелене, гниюче тіло Х’юбі Марстена з обстріпаним уривком манільського канату, пов’язаним у нього на шиї. Пітерз лежав, спершись на лікті, і важко дихав, голий тулуб блищав від поту, а коли його торкнулась дружина, він уголос скрикнув.

Агропродуктова крамниця Мілта Кроссена розташувалася на куті, який утворювало перехрестя Джойнтер-авеню та Залізничної вулиці, тож, коли дощило і безлюднів парк, туди сходилися більшість міських старих балабонів. Протягом довгих зим вони були щоденною приналежністю крамниці.

Коли «паккардом» 39-го – чи то була модель 40-го року? [92] «Packard» (1899–1958) – компанія, яка у 1920-30-х роках випускала легкові автомобілі класу люкс різноманітних моделей. – під’їхав Стрейкер, надворі просто висіла делікатна мжичка, а Мілт із Петом Міддлером вели мляву дискусію про те, коли втекла з дому Джуді, дочка Фредді Оверлока, у 1957 чи 1958-му? Обидва погоджувалися, що втекла вона з тим продавцем «Салатмастерів» [93] «Saladmaster» – заснована 1946 р. в Техасі компанія, яка уславилася своїм кухонним комбайном «Saladmaster Machine», а в 1950-х першою вивела на американський ринок посуд з нержавіючої сталі. з Ярмута, також обидва погоджувалися, що ні той, ні вона не варті були й дірки, просцяної в снігу, але поза цим дійти згоди не могли.

Балачка враз припинилася, коли ввійшов Стрейкер.

Він озирнув їх – Мілта і Пета Міддлера, Джо Крейна, Вінні Апшо і Клайда Корліса – і без жодного гумору посміхнувся.

– Доброго дня, джентльмени, – промовив він.

Мілт підвівся, ледь не церемонно розправляючи на собі фартух:

– Вам допомогти?

– Дуже добре,– сказав Стрейкер. – Приділіть, будь ласка, вашу увагу цій м’ясній вітрині.

Він купив шинки, дюжину шматків добірної яловичини, доволі фаршу і фунт телячої печінки. До цього він додав дещо з бакалії – борошно, цукор, квасолю – і кілька буханок свіжого хліба.