Стівен Кінг - Салимове Лігво

– Може, якби ми зазирнули досередини…

– У жодному разі. Нумо. Берися.

Роял знизав плечима. Вони нахилили ящик, і щось всередині нього важко посунулося. Цей ящик був непідйомним, як той сучий чорт. Авжеж, там справді, мабуть, якийсь із отих чудернацьких буфетів. Ящик виявився достатньо важким.

Крекчучи, вони дотюпали до машини й підважили його на гідравлічний підйомник з суголосними схлипами полегшення. Поки Генк керував підйомником, Роял стояв поодаль. Коли платформа вирівнялася з дном кузова, вони теж туди вилізли і зайшли в будку.

Щось було у цім ящику таке, що йому не подобалося. І це щось було більшим за відсутність печаток митників. Непіддатне визначенню щось. Він дивився, аж поки Генк не зістрибнув із заднього борту.

– Ходімо, – гукнув той. – Давай заберемо вже решту їх.

На решті ящиків були стандартні митні печатки, окрім тих трьох, що надійшли сюди з самих Сполучених Штатів.

Із завантаженням кожного ящика до кузова Роял позначав його в накладній і черкав підпис. Усі призначені до тієї нової крамниці ящики вони згромадили біля заднього борту, подалі від креденса.

– Тепер, хто, в ім’я Господнє, купуватиме всі ці речі? – поставив запитання Роял, коли вони врешті закінчили. – Якесь там польське крісло-гойдалка, німецький годинник, самопрядка з Ірландії… Господи Христе Всемогутній. Я певен, вони гилять залупенні ціни.

– Туристи, – розсудливо проказав Генк. – Туристи купляють будь-що. Дехто з тих бостонських або з Нью-Йорка, вони куплять мішок коров’ячого гною, якщо то буде якийсь старий мішок.

– А ще мені геть не подобається отой великий ящик, – сказав Роял. – Жодних митних печаток, це до біса ще та комедія.

– Ну, давай уже відвеземо його куди слід, та й годі.

До Єрусалимового Лігва вони вертались без балачок. Генк постійно тиснув на газ. Це була та робота, яку йому хотілося швидше закінчити. Йому не подобалося це завдання. Як Роял каже, щось збіса є тут дивне.

Він підвів машину до тильного боку нової крамниці і, як і попереджав Ларрі, задні двері там були незамкнені. Увійшовши, Роял поклацав вмикачем світла – безрезультатно.

– Просто чудово, – пробурчав він. – Нам доведеться виладовувати ці скарби в такій клятій темряві… скажи-но, тобі не тхне тут чимсь ніби трохи дивним?

Генк принюхався. Так, був тут якийсь запах, і то неприємний, але Генк не міг точно сказати, що він йому нагадує. Він вчувався у носі сухим і ядучим, наче повів від чогось давно зотлілого.

– Просто задовго це місце простояло зачиненим, – сказав він, просвічуючи своїм ліхтариком довге порожнє приміщення. – Тре’ його дощенту провітрити.

– Або дощенту спалити, – сказав Роял. Не подобалося йому тут. Чимсь це місце його дратувало. – Ходімо. І постараймося не зламати собі ноги.

Вони вивантажували ящики якомога швидше, кожен обережно опускаючи на його місце. За пів години Роял з полегшеним зітханням зачинив задні двері й заклацнув на них один з тих нових замків.

– Половина справи, – сказав він.

– Легка половина, – відгукнувся Генк. Він подивився вгору на Дім Марстена, темний, з причиненими віконницями цього вечора. – Не подобається мені їхати туди, і я не боюся цього сказати. Якщо існує десь якийсь дім з привидами, то це він. Ті парубки мусять бути божевільними, якщо їм схотілося жити там. Певне, якось гомосячать один з одним.

– Як оті педики – дизайнери інтер’єрів, – погодився Роял. – Можливо, хочуть перетворити його на приманку для туристів. Добре для бізнесу.

– Ну, якщо ми мусимо це зробити, то давай уже впораємося.

Вони разом обішлися без останнього погляду на ящик з креденсом, притулений до борту меблевоза, і Генк з грюком засмикнув задній борт фургона. Він сів за кермо, і вони рушили по Джойнтер-авеню і далі на Брок-стріт.

Вже за якусь хвилину Дім Марстена забовванів попереду них темним зловісним круком, і Роял відчув перше ворушіння справжнього страху, що хробаком заповзав до його черева.

– Боженьку, яке жаске місце, – промурмотів Генк. – Кому ж це схотілось тут жити?

– Не знаю. Ти бачиш бодай-якесь світло поза тими віконницями?

– Ні.

Здавалося, дім нахиляється до них, немов в очікуванні їхнього прибуття. Генк завернув фургон на заїзд і повів його кругом дому до задньої частини. Ні той, ні другий не вдивлялися уважно в те, що стрибучі фари машини могли виявити в буйній траві заднього подвір’я. Генк відчув, як у його серце прослизає цівка боязкості, чого він не відчував навіть у Намі [88] Nam – поширена в неформальній говірці американців назва В’єтнаму. , хоча майже весь свій час там перебував у страху. Там тоді був раціональний страх. Страх, що можеш наступити на замасковану бамбукову піку і потім дивитися, як, неначе якийсь погибельний зелений пузир, розпухатиме твоя нога; страх, що якийсь пацан у чорній піжамі, ім’я якого в тебе навіть у роті не вміщається, може з російського автомата відстрелити тобі голову; страх, що ти можеш витягти «щасливий квиток» у рейд, де від тебе вимагатиметься зачистити поголовно всіх у якомусь селі, де В’єт-Конг був ще тиждень тому [89] Viet Cong (Національний фронт визволення Південного В’єтнаму: 1954–1976) – організована і спонсорована Північним В’єтнамом партизанська армія на території Південного В’єтнаму, яка воювала за об’єднання двох республік в єдину комуністичну державу. . Але теперішній страх був дитячим, обмарним. Для нього не існувало жодних підстав. Ось стоїть дім як дім – дошки та завіси, цвяхи та підвіконня. Нема причини, ну, справді ж нема жодної причини почуватися так, ніби кожна тут тріщина й шпарина парує своїм власним крейдяним духом зла. Так думати – це очевидна тупоголовість. Привиди? Він не вірив у привидів. Після Наму аж ніяк.