Едгар Аллан По - Оповідь Артура Гордона Піма

Федір Михайлович Достоєвський, сучасник По, один з його уважних читачів у Росії, прозірливо відзначив саме «американськість» цього митця. Він писав: «У По якщо і є фантастичність, то якась матеріальна, якщо тільки можна так сказати. Видно, що він цілком американець навіть у найфантастичніших своїх творах».

У стилі багатьох оповідань По іде від молодої американської гумористичної традиції, від фольклору, звичайно, глибоко їх трансформуючи. Зрештою навіть орієнтація на Європу, на культурні традиції Старого Світу (передусім Англії) – це, хоч як парадоксально, здавалося б, звучить таке твердження, теж історично обумовлена американська традиція, що тягнеться до перших десятиліть XX століття.

Треба додати, що саме Едгар По став першим поетом і прозаїком Сполучених Штатів, який зажив світової слави і, головне, справив значний і тривалий вплив на численних митців у різних країнах. Звичайно, його співвітчизник і сучасник Фенімор Купер розповів у своїх колись надзвичайно популярних романах читачам Європи значно більше про природу Північної Америки, її історію, криваву боротьбу аборигенів-індіанців і білих прибульців. Та його проза позбавлена тієї художньої й інтелектуальної сили, яка притаманна творам По. Романи Купера з плином часу змінили свою жанрову ознаку, стали сприйматися як пригодницько-розважальна белетристика, лектура для дітей і юнацтва. Як поет По ще довгий час не мав на континенті рівного собі й лишився у свідомості читачів за межами Сполучених Штатів найвизначнішим американським ліриком XIX століття.

Саме ліричний герой поезій талановитого американця, а також оповідач у його численних новелах стали джерелом найбільших непорозумінь, пов’язаних з особою автора. Риси цих літературних персонажів без будь-яких застережень переносили на автора, додаючи й усе незвичне і грізне, що знаходили в постатях героїв його оповідань. По вважали не просто екзальтованим, а й божевільним, розповідали про його алкоголізм, схильність до наркотиків, брутальність у взаєминах з близькими людьми, цинізм, скандальність тощо. Грісуолд стверджував, що По розпусник, безбожник, зухвалець, жовчний людиноненависник, котрий обожнював лише себе самого. Весь цей бруд лили так довго, що життя По стало скидатися на огидний міф.

Сам письменник, як уже згадувалося, теж завинив у тому, що його образ набув міфічних рис. У невеличких автобіографічних нотатках, так званому «Меморандумі», він вигадав окремі подробиці своєї біографії, наприклад, дідів – адмірала та генерала – або подорож до Росії, якої, як тепер остаточно доведено, він ніколи не здійснював. (До речі, дослідження цього питання завдало клопоту нашим вітчизняним літературознавцям: дуже вже хотілося мати переконливі свідчення про перебування По у Петербурзі.) Як майже кожен лірик, він часто закохувався (без цього не було б найкращих перлин світової поезії взагалі). Але ці іноді короткі й безневинні сплески ніжних почуттів, котрі дають поетові таке необхідне творче натхнення, зафіксовані у багатьох віршах По, присвячених жінкам або названих вигаданими поетичними жіночими іменами, забезпечили йому лиху славу спокусника нещасних жінок. Поет одружився зі своєю юною двоюрідною сестрою, яку обожнював, і це дало привід звинувачувати його у кровозмішанні.

Едгар По був нервової вдачі, непокірливий і непосидючий, ворог усього банального й ницого, він часто міняв помешкання і роботу, розходився з приятелями, висловлював категоричні, ущипливі твердження у своїх літературно-критичних виступах, керуючись дуже високими, іноді суб’єктивними критеріями в оцінці творів колег-письменників. Він часто конфліктував з видавцями, не приймав облуди і фарисейства «унормованого» життя заможних обивателів, не скорявся перед пуританськими принципами своїх співгромадян. Він хотів бути вільною людиною в суспільстві невільників моралі, релігійних забобонів, станових і расових упереджень. Це ускладнювало його життя, додавало переживань, призводило до нервових зривів і депресій.

Від світанку цього життя добрі феї не дарували хлопцю Едгару ані спокою чи затишку, ані батьківської любові. Мати і батько По були мандрівними акторами, їхній син народився у Бостоні 19 січня 1809 року. Едгару ще не виповнилось і двох років, коли він втратив обох, спочатку батька, а потім матір. Хлопця взяла на виховання заможна родина річмондського купця Джона Аллана (від нього друге прізвище письменника). В цій родині він прожив вісімнадцять років. Подружжя дало хлопцю хорошу освіту. Кілька років воно прожило в Англії, де Едгар навчався в закритих пансіонах. Атмосферу своїх перших шкільних років він певною мірою відтворив в оповіданні «Вільям Вілсон». Звичайно, не всі вчителі хлопця були обдарованими педагогами, не всі предмети захоплювали юного школяра, але міцний культурний фундамент По був закладений уже в стародавніх мурах цих шкіл. Після повернення Алланів до Сполучених Штатів Едгар навчався в школах Річмонда, а потім короткий час у Віргінському університеті. Загалом По здобув серйозну філологічну освіту. Він знав класичні мови, вільно володів французькою, читав і писав німецькою, італійською тощо. Добре орієнтувався в давній та новітній історії. І, звичайно, був усебічно обізнаний зі світовою та вітчизняною літературою. Як багато його колег-сучасників, він приділяв увагу вивченню філософії від античності до своєї доби. Літературу він знав так глибоко й тонко, що згодом у своїх творах вільно і невимушено пародіював сюжети, стиль європейських та американських письменників і, до речі, й біблійну прозу, історичні дослідження, праці мандрівників або вчених-географів.