Стивен Кинг - Необхідні речі

Тож одного дня Алан сходив на зустріч із Поллі після закриття ательє і запитав, чи не зайде вона до нього чогось випити або, якщо їй незручно, чи міг би він зайти до неї. Сидячи на кухні (правильній кухні, підтвердив внутрішній голос), з горням чаю для неї й кави для нього, Алан почав говорити, повільно, збиваючись, про своє жахіття.

– Мені треба знати, якщо це можливо, чи переживала вона періоди депресії або ірраціонального мислення, про які я не знаю або не помітив, – промовив він. – Я мушу знати, чи…

Він замовк, ненадовго відчувши свою безпорадність. Він знав слова, які повинен промовити, але видушити їх із себе ставало дедалі важче. Здавалося, ніби канал комунікації між сумним збентеженим розумом і ротом меншав і мілкішав, а скоро й зовсім закриється.

Алан учинив зусилля над собою й продовжив:

– Мені треба знати, чи думала вона про самогубство. Бо, розумієш, загинула не лише Енні. З нею помер і Тодд, і якщо були якісь снаки… знаки, маю на увазі, знаки … яких я не помітив, тоді я теж відповідальний за його смерть. І я відчуваю, що маю це знати.

Він спинився, серце глухо бухкало в грудях. Витер рукою чоло і трохи здивувався, коли відчув мокроту поту.

– Алане, – промовила вона й поклала руку йому на зап’ясток. Блідо-блакитні очі дивилися просто у вічі. – Якби я бачила якісь такі знаки й нікому не сказала, то була б такою ж винною, яким ти хочеш зробити себе.

Алан пам’ятав, що тоді витріщився на неї. Поллі могла побачити в поведінці Енні щось, що він пропустив. У своїх роздумах він додумався лише до цього. Думка про те, що помічання дивної поведінки тягне за собою відповідальність також якось відреагувати, досі до нього не доходила.

– Ні? – зрештою перепитав він.

– Ні. Я постійно про це думала. Не хочу применшувати твоє горе й утрату, але ти не єдиний, хто це відчуває, і не єдиний, хто вдосталь покопався в собі, відколи сталася та аварія. Я пригадувала ті останні тижні, доки в голові не паморочилося, відтворювала сцени й розмови, зважаючи на те, що показав розтин. І зараз це роблю, зважаючи на те, що ти розповів про той слоїк аспірину. І знаєш, що я розумію?

– Що?

– Ні хріна. – Поллі сказала це без якогось наголосу, що дивним чином звучало переконливо. – Узагалі нічого. Бувало, я думала, що вона трохи бліда. Пригадую, як кілька разів чула, що вона говорить сама до себе, коли підрубує спідниці чи розпаковує тканини. Це найдивніша поведінка, яку я пам’ятаю, і я багато разів почувалася винною через це. А ти?

Алан кивнув.

– Здебільшого вона поводилася як завжди, відколи я її зустрів: радісна, приязна, готова допомогти… і добра подруга.

– Але…

Вона не прибирала руку з його зап’ястка. Долоня трохи напружилася.

– Ні, Алане. Ніяких «але». У Рея Ван Еллена те саме, знаєш, постфактумною критикою займається, якось так. Його ти також звинувачуєш? Відчуваєш провину за Реєм , через те що він не знайшов пухлину?

– Ні, але…

– А я? Я щодня працювала з нею, пліч-о-пліч більшість часу, ми разом пили каву о десятій, обідали в полудень і пили другу каву о третій. Ми дуже щиро розмовляли, минув час, ми подружилися, Алане. Я знаю, що ти задовольняв її як друг і коханець, і знаю, що вона любила хлопців. Але якщо вона думала про самогубство через хворобу… цього я не знаю. То скажи мені: чи звинувачуєш ти мене ? – І її ясні блакитні очі щиро й зацікавлено дивилися в його.

– Ні, але…

Долоня знову стиснула, легко, але владно.

– Я хочу дещо запитати тебе. Це важливо, тому добре подумай.

Він кивнув.

– Її лікарем був Рей, і якщо щось таке було, він цього не помітив. Я була її подругою, і якщо щось таке було, я не помітила. Ти був її чоловіком, і якщо щось таке було, ти цього також не помітив. І ти думаєш, що це все, кінцева зупинка, але це не так.

– Я не розумію, до чого ти ведеш.

– У неї була ще одна, ближча людина, – сказала Поллі. – Ближча, ніж ми обоє, я так думаю.

– Ти про ког…

– Алане, а що казав Тодд ?

Він лише дивився на неї, не усвідомлюючи сказаного. Почувався так, ніби вона сказала щось іноземною мовою.

– Тодд , – повторила вона нетерпляче. – Тодд, твій син . Той, через якого ти не спиш уночі. Це ж через нього , правда? Не через неї, а через нього.

– Так, – відповів він. – Через нього. – Голос вийшов високим і нерівним, щось змінилося, ніби той голос був зовсім чужий, і всередині Алан відчував щось величезне й глибоке.

Тепер, лежачи тут у ліжку Поллі, він пригадував ту мить у себе за кухонним столом із майже надприродною чіткістю: її руку в нього на зап’ястку під косим променем пополудневого сонця, що проливався чистим золотом, її ясні очі, ніжну безжальність.