Стивен Кинг - Необхідні речі

Тоді у травні він уперше ліг із нею в ліжко, а вона розповіла про всі ті роки між Тоді і Тепер… історію, у яку він не міг повірити до кінця, яку, на його переконання, вона колись розповість йому ще раз, без надто прямих поглядів і лівої руки, що надто часто смикає ліву мочку вуха. Він усвідомлював, наскільки важко їй було розповісти йому те, що вона розповіла, і з радістю чекатиме решти. Мусить чекати. Бо про все треба подбати. Достатньо – поки достатньо – того, що він закохався в неї, поки навколо дрімає довге мейнське літо.

Тепер, дивлячись угору на стельову плитку її спальні серед мороку, він загадувався, чи не прийшов час знову заговорити про шлюб. Якось він пробував, у серпні, і вона знову зробила той жест пальцем. Цить, ти. Він припускав…

Але на цьому свідомий потік думок почав розриватися, і Алан полегком занурився в сон.

Уві сні він скуплявся в якійсь грандіозній крамниці, блукав таким довгим рядом, що вдалечині він скорочувався до цятки. Тут було все, чого йому коли-небудь хотілося, але не було можливості дозволити собі: чутливий до тиску годинник, автентична фетрова федора від «Аберкромбі енд Фітч», восьмиміліметрова кінокамера від «Белл енд Говелл», сотні інших предметів – але за ним хтось стояв, одразу за плечима, де він не міг бачити.

– Тут ми ці речі називаємо набивкою для дурнів, батяня, – відзначив голос.

Голос був йому знайомий. Він належав тому інтелігентному сучому потроху на «торонадо», Джорджеві Старку.

– Цей магазин ми називаємо «Кінецьвіль», – пояснив голос, – бо в цьому місці всім товарам і послугам настає кінець.

Алан побачив велику змію – схожу на пітона з головою гримучої, – яка виповзла з-поміж величенького набору комп’ютерів «Еппл», позначених написом «БЕЗКОШТОВНО ДЛЯ ГРОМАДСЬКОСТІ». Він уже був кинувся тікати, але рука без ліній на долоні вхопила його за плече й зупинила.

– Давай, – переконливо промовив голос. – Бери що хочеш, начальнику. Бери все , що хочеш… і заплати.

Але що б він не брав, усе перетворювалося на обгорілу й поплавлену пряжку паска його сина.

У Денфорта Кітона пухлини в мозку не було, а от що в нього було , то це страшний головний біль, поки він сидів у своєму кабінеті рано-вранці в суботу. На столі, поруч зі стосом міських податкових реєстрів з червоними корінцями, датованими 1982–1989 роками, розпростерлося ройовисько кореспонденції від Податкової служби штату Мейн і відксерених листів, які він писав у відповідь.

Усе навколо починало валитися. Він знав про це, але не міг нічим зарадити.

Учора ввечері Кітон з’їздив у Льюїстон, повернувся в Рок уночі близько пів на першу і решту ночі неспокійно міряв кроками домашній кабінет, поки дружина нагорі спала під дією заспокійливого. Він зловив себе на тому, що дедалі частіше зиркає на маленьку шафу в кутку кабінету. У шафі була висока полиця, закладена светрами. Більшість із них були старі й поїдені міллю. Під ними лежала різьблена дерев’яна коробка, яку змайстрував його тато до того, як Альцгеймер навис над ним, наче тінь, викравши всі вагомі вміння й спогади. У коробці лежав револьвер.

Кітон усвідомив, що дедалі частіше думає про той револьвер. Не для себе, ні. Принаймні не в першу чергу. А для Них. Для Переслідувачів.

За чверть шоста він покинув будинок і поїхав мовчазними світанковими вулицями між його домом і будівлею муніципалітету. Едді Ворбертон з мітлою в руці й «честерфілдом» у зубах (і ладанкою зі Святим Христофором із чистого золота, яку він учора купив у «Необхідних речах», надійно схованою під блакитною сорочкою з шамбре) дивився, як той суне сходами на другий поверх. Чоловіки й словом не перекинулися. Едді вже звик до Кітонових появ у дивний час протягом останнього року, а сам Кітон уже давно перестав помічати Едді.

Тепер Кітон зсунув листи докупи, переборов імпульс подерти їх на шматочки й порозкидати навколо і почав сортувати. Листи від Податкової служби на одну купку, його листи – на іншу. Ці листи він тримав у нижній шухляді своєї картотеки – шухляді, ключ від якої мав лише він.

У нижній частині більшості листів ішов припис: ДК/шл. ДК означало, звісно, Денфорт Кітон, шл – Ширлі Лоуренс, його секретарка, яка слухала диктування й набирала листи. Ширлі, проте, не набирала жодної з відповідей на листи Податкової, хоч тих, що мали її ініціали, хоч ні.

Мудріше тримати деякі речі для себе.