Стивен Кинг - Необхідні речі

Оргазм ударив її, ніби солодка розривна куля, розростаючись в обидва боки від центру тіла. Ноги дриґалися вперед-назад за шість дюймів від підлоги кухні (один із лоферів відлетів аж до вітальні), голова закинута так, що темне волосся розсипається йому по руках дрібними струмочками, а на піку її задоволення Алан поцілував милу лінію її горла.

Алан опустив її… тоді швидко підхопив, поставив на ноги, коли її коліна підломилися.

– О Господи, – видихнула вона, вже починаючи нервово посміюватися. – О Господи , Алане, я більше ці джинси не пратиму.

Йому це здалося смішним, тож Алан розреготався. Він завалився в одне з кухонних крісел, вистромивши ноги, й завив, тримаючись за живіт. Поллі ступила до нього. Він ухопив її, потягнув до себе на коліна всього на мить, а тоді підвівся, тримаючи її в руках.

Вона відчула, що запаморочлива хвиля емоцій знову нахлинає на неї, але цього разу чіткіше, визначеніше. «А тепер, – подумала вона, – тепер це бажання. Як же я бажаю цього чоловіка».

– Неси мене нагору, – промовила вона. – Якщо так далеко не зможеш, то донеси до дивана. Якщо й до дивана не зможеш, то візьми мене прямо тут, на підлозі.

– Думаю, до вітальні дійду, – відповів він. – Як твої руки, красуне?

– Які руки? – замріяно запитала Поллі й заплющила очі.

Вона зосередилася на чистій радості цього моменту, руху крізь час і простір у його руках, руху в темряві та охопленні його силою. Поллі притиснула його обличчя собі до грудей, а коли він поклав її на диван, то потягла його вниз… і цього разу зробила це долонями.

На дивані вони провели майже годину, а тоді в душі, вона не відзначала часу, принаймні доки гаряча вода не перестала текти й це вигнало їх звідти. Тоді Поллі повела його в ліжко, де лежала, надто виснажена й надто вдоволена, щоб робити ще щось, окрім як кутатися.

Поллі очікувала, що покохається з ним сьогодні, але радше щоб приборкати його турботу, ніж із реального жадання з її боку. Вона точно не очікувала тієї серії феєрверків, у які це вилилось… але була рада. Відчувала, як біль у долонях знову починає обстоювати свою позицію, але перкодану для сну їй сьогодні не знадобиться.

– Ти просто фантастичний коханець, Алане.

– А ти фантастична коханка.

– Тоді взаємно, – промовила вона і поклала голову йому на груди.

Вона чула, як там усередині спокійно стук-стукає серце, ніби хоче сказати «ну такоє, для мене з шефом такі штучки – звичайна нічна зміна». Поллі знову подумала – і не без ледь чутного відлуння попередньої дикої жаги – про те, який він швидкий, який дужий… але більше швидкий. Вона знає його, відколи Енні почала в неї працювати, а коханкою вже п’ять місяців, і ніколи б не подумала, як швидко він може рухатися, аж до сьогодні. Так наче він своїм тілом вирішив показувати такі ж фокуси, як із монетами, з картами, й тих тварин із тіні, про яких знає ледь не кожна дитина в місті й випрошує його показати при зустрічі. Це моторошно… але також чудово.

Поллі відчувала, що вже засинає. Варто запитати, чи він збирається тут заночувати, і якщо так, попросити завезти машину в гараж: Касл-Рок – містечко з багатьма добре підвішеними язиками; але це передбачало забагато мороки. Алан про все подбає.

«Алан, – почала думати вона, – завжди про все дбає».

– Були якісь свіжі вибрики від Бастера чи преподобного Віллі? – сонно запитала Поллі.

Алан усміхнувся.

– На обох фронтах без змін, принаймні поки що. Тим більше я люблю містера Кітона й преподобного Роуза, чим менше я їх бачу, і за таким критерієм цей день – прекрасний.

– Це добре, – пробурмотіла вона.

– Так, але я знаю дещо навіть краще.

– Що?

– Норріс знову в гарному настрої. Купив собі спінінг у твого друга містера Ґонта і тільки про те й балакає, як поїде цих вихідних на рибу. Я думаю, що він собі сраку відморозить, хоч як мало її в нього є, але якщо Норріс радий, то й я радий. Я страшно засмутився, коли Кітон йому вчора в душу насрав. Люди з Норріса кепкують, бо він сухоребрий і трохи розсіяний, але за останні три роки з нього вийшов непоганий, як на мале місто, доглядач порядку. І він настільки ж чутливий, як будь-яка інша людина. Це ж не його провина, що він має вигляд як зведений брат Дона Ноттса.

– Умммммм…

Падає. Падає в якусь солодку темряву, де нема ніякого болю. Поллі відпустила себе, і коли сон огорнув її, на обличчі світився ледь помітний вираз котячого задоволення.

До Алана сон приходив довше.