Стивен Кинг - Необхідні речі

Норріс наче й не чув.

Алан відчув кров, що просякла сорочку його першого заступника.

– Рана серйозна?

– Не дуже. Принаймні мені так здається. Але це, – він обвів рукою місто, охоплюючи всі пожежі й уламки, – все це моя провина. Моя!

– Помиляєшся, – сказала Поллі.

– Ти не розумієш! – Обличчя Норріса скрутилося в ганчірку з горя й сорому. – Це я порізав шини Г’ю Прістові! Я його розізлив!

– Так, – погодилася Поллі, – мабуть, так і вийшло. І тобі доведеться з цим жити. Так само як я розізлила Туза Меррілла, і з цим мені доведеться жити.

Вона показала на католиків і баптистів, які розбрідалися в різні напрямки, а жменька очманілих копів їм не перешкоджала, а просто стовбичила на місці. Деякі релігійні воїни йшли самотужки, деякі разом. Отець Бріґгем наче допомагав іти преподобному Роузові, а Нен Робертс тримала за стан Генрі Пейтона.

– А хто їх розізлив, Норрісе? А Вілму? А Нетті? А всіх інших? Я лише кажу: якщо ти сам усе це зробив, то ти, видать, багацько перепрацювався.

Норріса прорвало голосними мученицькими риданнями.

– Мені просто так шкода .

– І мені, – тихо додала Поллі. – У мене серце кров’ю обливається.

Алан коротко приобійняв Норріса й Поллі, а тоді нахилився в пасажирське вікно Сітового автомобіля.

– А ти як ся чуєш, старий?

– Веселенько, – відповів Сіт. А вигляд він мав цілком збуджений. Стурбований, проте збуджений. – Вам, мабуть, набагато гірше, ніж мені.

– Думаю, нам краще відвезти Норріса в лікарню, Сіте. Якщо маєш тут місце, можемо всі вміститися.

– Аякже, Алане! Залазьте! А в яку лікарню?

– Північного Камберленду, – промовив Алан. – Там один хлопчик є, мушу з ним побачитися. Треба перевірити, чи тато приїхав до нього.

– Слухай, Алане, я дійсно бачив те, про що тепер думаю? Машина того мужика перетворилася на карету й полетіла в небо?

– Не знаю, Сіте, – промовив Алан, – і скажу тобі чесну божу правду: я і знати не хочу.

Тепер підійшов Генрі Пейтон і торкнувся Аланового плеча. Очі в нього були шоковані й ніякові. Він мав вигляд людини, яка невдовзі внесе значні зміни у свій спосіб життя, спосіб мислення або і те, й те.

– Що сталося, Алане? – запитав він. – Що насправді відбулося в цьому довбаному місті?

Відповіла Поллі:

– Був розпродаж. Найбільший розпродаж перед закриттям, який ми коли-небудь бачили… але врешті-решт ми вирішили нічого не купувати.

Алан відчинив дверцята й усадовив Норріса на переднє сидіння. Тоді торкнувся плеча Поллі.

– Рушаймо, – сказав він. – Поїхали. Норріс поранений, втратив багато крові.

– Стоп! – спинив їх Генрі. – У мене купа питань і…

– Прибережи їх. – Алан сів позаду разом із Поллі й зачинив дверцята. – Поговоримо завтра, але поки що я не на службі. Та й взагалі, я, мабуть, закінчив службу в цьому місті. Можу одним тебе втішити: скінчилося. Що діялося в Касл-Року, вже скінчилося.

– Але…

Алан нахилився вперед і поплескав Сіта по кістлявому плечі.

– Їдьмо, – тихо промовив він. – І не жалій коней.

Сет вирушив, піднімаючись по Мейн-стріт у північному напрямку. Поліцейський автомобіль повернув ліворуч на розгалуженні й почав підніматися по Касл-Гіллу в бік Касл-В’ю. Піднявшись на пагорб, Алан і Поллі одночасно озирнулися на місто, де, наче рубіни, розквітало полум’я. Алан відчув сум, втрату і дивну обмануту скорботу.

«Моє місто, – подумав він. – Це було моє місто. А тепер ні. І вже ніколи ним не буде».

Вони одночасно повернулися обличчями вперед і задивились одне одному в очі.

– Ти ніколи не дізнаєшся, – м’яко промовила вона, – що насправді сталося з Енні й Тоддом того дня. Ніколи не знатимеш.

– Мені більше це й не потрібно, – сказав Алан Пенґборн. Він ніжно поцілував її в щоку. – Це лежить у темряві. Нехай темрява тримає це в собі.

Вони піднялися на В’ю і перейшли на шосе 119 на іншому боці, а Касл-Рок зник. Темрява залишила собі і його також.

ВИ ВЖЕ ТУТ БУВАЛИ.

Звичайно, бували. Звісно. Я облич ніколи не забуваю.

Підходьте, дайте руку потисну! Що вам скажу: я вас упізнав ще до того, як устиг добре роздивитися обличчя. По ході впізнав. Кращого дня, щоб повернутися в Джанкшн-Сіті, найгарніше містечко в Айові – принаймні по цей бік Еймзу, – годі уявити. Та чого ви, можете сміятися. Я й хотів пожартувати.

Посидите тут зі мною хвильку? Отут, на лавочці біля військового меморіалу, було б непогано. Сонечко гарно гріє, і звідси можна побачити майже весь центр. Лиш на скалки вважайте, ця лавка тут ще від царя Гороха. А тепер гляньте отуди. Ні, трохи правіше. Будівля із замиленими вікнами. Колись то була контора Сема Піблза. Продавець нерухомості, і до холєри добрий продавець. А тоді він одружився з Наомі Гіґґінс із містечка біля Провербії, і вони виїхали, як і всі молоді останнім часом.