Стивен Кинг - Необхідні речі

– Віддай мою сумку!

Алан не зводив з нього очей, намагаючись зберігати недовірливий і презирливий вигляд, поки серце в грудях шалено гупало.

– Ти що, не розумієш? Не вкурив? Ти програв. Забув, як із цим миритися?

Ґонт довго дивився на Алана, після чого кивнув.

– Я знав, що мудро чинив, коли уникав тебе, – промовив він. Здавалося, він розмовляє сам із собою. – Дуже добре знав. Добре. Ти переміг. – Він почав обертатись, і Алан трішки розслабився. – Я піду…

Ґонт розвернувся назад рвучко, як та змія, настільки рвучко, що Алан здавався повільним. Обличчя його знову змінилося, людські риси зникли зовсім, і тепер це було обличчя демона, з довгими глибокими рівчаками на щоках і закоченими очима, які пломеніли помаранчевим.

– …але власність свою заберу з собою! – закричав він і кинувся на сумку.

Десь – чи то неподалік, чи то за тисячу миль звідси – скрикнула Поллі:

– Стережись, Алане!

Але часу стерегтися не було. Демон, що пахнув сумішшю сірки й паленого шкіряного взуття, уже налітав на нього. Був час або діяти, або вмирати.

Алан провів правицею по внутрішньому боці лівого зап’ястка, намацуючи еластичну петельку, що стирчала з-під ремінця годинника. Якась його частина попереджала, що це нізащо не спрацює, навіть диво трансмутації цього разу його не врятує, бо фокус із квіткою-складанкою вже зносився, і…

Великий палець утрапив у петлю.

Маленький паперовий пакетик розкрився.

Алан смикнув рукою вперед, востаннє звільняючи петельку.

– АБРАКАДАБРА, ХУЙЛО БРЕХЛИВЕ! – крикнув він, і в руці в нього раптом розцвів букет не квітів, а сліпучого світла, що залив Аппер-Мейн-стріт прекрасним мерехтливим сяйвом. Проте він усвідомлював, що кольори, які вилітають у нього з кулака неймовірним фонтаном, – це насправді один колір, як і всі кольори, проведені через скляну призму, як і веселка – це насправді один колір. Алан відчув дозу потужності, що наповнила його руку, і якийсь час його роздимало від величезного незв’язного екстазу.

Це білість! Наближається білість!

Ґонт завив від болю, гніву й страху… але не відступив. Мабуть, відбувалося саме те, про що Алан і говорив: він так давно не програвав у цій грі, що вже й забув, як воно. Він спробував пірнути під букет мерехтіння над затиснутою долонею Алана, і на мить його пальці торкнулися ручок валізи в Алана між ногами.

Раптом звідкись виникла взута в домашній капець стопа – стопа Поллі. Вона наступила Ґонтові на долоню.

– Лишися того! – крикнула вона.

Він підвів голову, скалячись… і тут Алан пустив пригорщу світіння йому в обличчя. Містер Ґонт довго й нерозбірливо заскавулів від болю й страху і поплазував назад, а у волоссі в нього витанцьовував блакитний вогонь. Довгі білі пальці востаннє спробували вхопитися за валізу, і цього разу на них наступив Алан.

– Востаннє кажу тобі, забирайся звідси, – промовив він голосом, у якому не впізнав себе. Голос був надто сильний, так, надто сповнений сили.

Він розумів, що, напевно, не здатний прикінчити людину, яка плазує перед ним, прикриваючи зіщуленою долонею обличчя від миготіння спектра світла; але він може змусити його забратися. Сьогодні така сила в нього є… якщо він зважиться нею скористатися. Якщо зважиться триматися й бути непохитним.

– Востаннє кажу тобі: ти це з собою не забереш.

– Вони без мене помруть! – застогнала істота-Ґонт. Тепер руки звисали йому між ніг, довгі кігті клацали й стукотіли по розкиданих уламках на землі. – Кожне з них помре без мене, як рослини в пустелі без води. Ти цього хочеш? Так?

Тут Поллі підійшла до Алана, притиснулася збоку.

– Так, – холодно відрізала вона. – Краще нехай вони помруть тут і зараз, якщо так має статися, ніж підуть із тобою й житимуть. Вони – ми – вчинили трохи гидотних речей, але така ціна зависока.

Істота-Ґонт зашипіла й махнула на них кігтями.

Алан підняв сумку й повільно позадкував по вулиці, Поллі трималася поруч. Він підняв фонтан світлоквітів так, щоб мати змогу заливати тим неймовірним обертальним сяйвом Ґонта і його «такер талісман». Він набрав у груди повітря – здавалося, більше, ніж будь-коли вміщувало його тіло. А тоді заговорив, і слова загриміли в повітрі з нього голосом, що йому не належав:

– ВИМІТАЙСЯ В ІНШИЙ СВІТ, ДЕМОНЕ! Я ПРОГАНЯЮ ТЕБЕ З ЦЬОГО МІСЦЯ!

Істота-Ґонт закричала, ніби ошпарена кип’ятком. Зелений навіс «Необхідних речей» спалахнув, а вікно вітрини вилетіло назовні, розсипаючись осколками. Із затиснутої Аланової долоні навсібіч розкинулися яскраві промені блакитного, червоного, зеленого, помаранчевого, фіолетового. Якусь мить здавалося, ніби в нього на кулаку балансує дрібна вибухова зірка.