Стивен Кинг - Необхідні речі

– Не… не пам’ятаю, Алане.

Позаду Туза Норріс Ріджвік, силкуючись, витягував себе з вікна автомобіля.

– Ось чому вона вилетіла через лобове.

«Лише за мить мені доведеться кинутися за кимсь із них, – подумав він. – Туз чи містер Ґонт? Куди? Кого? »

– Ось про що я постійно думав: чому в неї непристебнутий ремінь. Вона ж навіть не думала про це, бо звичка настільки глибоко вкорінена. Але того дня не пристебнулася.

– Це твій останній шанс, коп! – пискнув Туз. – Я або гроші свої заберу, або цю суку! Вибирай!

Алан і надалі ігнорував його.

– А на касеті її ремінь був пристебнутий , – промовив Алан і раптом зрозумів. Усвідомлення здійнялося з глибин розуму, ніби ясна срібна колона вогню. – Він ще був пристебнутий, І ВИ ПРОЇБАЛИСЯ, МІСТЕРЕ ҐОНТ!

Алан крутнувся в бік високої фігури, що стояла під зеленим навісом футів за вісім. Він ухопився за верхівку «Жуй-смакуй», зробив великий крок у бік найновішого підприємця Касл-Рока, і не встиг Ґонт зробити хоч щось – не встиг навіть почати округлювати очі, – як Алан зірвав кришку з останнього Тоддового приколу, про який Енні казала йому: нехай купить, бо дитинство буває лише раз.

З банки вискочила змія, і цього разу то був не фокус.

Цього разу вона була реальна.

Це тривало лише кілька секунд, й Алан так і не дізнався, чи хтось це бачив, але Ґонт – так, у цьому він аніскілечки не сумнівався. Змія була довга – набагато довша, ніж ота з гофрованого паперу, що вилетіла з банки десь тиждень тому, коли він зняв кришку на стоянці біля муніципалітету після довгого самотнього повернення з Портленда. Її шкіра блищала переливчастою грою кольорів, а тіло було поцятковане діамантами червоного й чорного, наче в якоїсь приголомшливої гримучої.

Упавши на сукняне пальто Ліленда Ґонта, зміюка розкрила щелепи, й Алан примружився від сліпучого хромового сяяння її іклів. Він побачив, як смертоносна трикутна голова подається назад, а тоді кидається Ґонтові до шиї. Бачив, як Ґонт ловить її, хапає… але перш ніж це сталося, зміїні ікла встигли зануритися йому в шкіру, і не раз, а кілька разів. Трикутна голова розмивалася, рухаючись угору і вниз, ніби швейна машинка.

Ґонт закричав – від болю, люті чи обох відчуттів, Алан так і не дізнався – і впустив валізу, щоб схопити змію обома руками. Алан побачив можливість і кинувся до Ґонта, який відірвав рвучку змію від себе і кинув на тротуар собі під чобіт. Приземлившись, змія знову перетворилася на те, чим була до того, – просто дешеву дурничку, п’ять футiв пружини, обгорнуті в побляклий гофрований папір, із тих штучок, які подобаються лише таким дітям, як Тодд, і які оцінити здатні лише такі люди, як Ґонт.

Кров скрапувала містерові Ґонту з шиї дрібними цівками з трьох пар дірочок. Він недбало стер її дивними довгопалими долонями та нахилився, щоб узяти свою валізу… але раптом спинився. Отак схилившись, зігнувши довгі ноги й витягнувши довгі руки, він скидався на дерев’яну статуетку Ікабода Крейна [169] Ichabod Crane – персонаж оповідання «Легенда сонного виярка» Вашингтона Ірвінга. Високий чоловік, що рухається наче опудало. . Але того, за чим він тягнувся, на місці вже не було. Валіза зі шкіри гієни з тими огидними дихаючими боками тепер лежала на землі в Алана між ніг. Він забрав її, поки містер Ґонт вовтузився зі змією, і зробив це зі звичною швидкістю й спритністю.

Тепер вираз Ґонта неможливо було ні з чим сплутати: його обличчя спотворила гримуча суміш люті, ненависті й немислимого подиву. Верхня губа закотилася, ніби собачий вишкір, відкриваючи ряди тісних зубів. Усі стриміли з рота, ніби їх саме для такої нагоди підточили.

Він витягнув уперед руки й засичав:

– Віддай сюди, це моє!

Алан не знав, що Ліленд Ґонт запевнив десятки мешканців Касл-Рока, від Г’ю Пріста до Слопі Додда, що він зовсім не зацікавлений у людських душах – бідних, зморщених, скоцюрблих речах, якими вони стали. Якби він це знав , то розсміявся б і зазначив, що брехня – це і є головний товар на продаж у містера Ґонта. О, він чудово знав, що в сумці, саме так. Що там усередині кричить, ніби лінії електропередач під сильним вітром, і задихається, ніби старигань на смертному ложі. Він дуже добре це знав.

Губи містера Ґонта оголили зуби в моторошній посмішці. Страшні руки витягнулися ще ближче до Алана.

– Попереджаю, шерифе, не залупайся на мене. Я не з тих, на кого тобі варто залупатися. Та сумка моя, кому сказав!