Стивен Кинг - Необхідні речі

Із гнилим ляскотом розкрилася валіза зі шкіри гієни, і запроторені голосіння вилетіли парою, яку не бачили, але відчули всі вони: Алан, Поллі, Норріс, Сітон.

Поллі відчула, як гаряча заглиблена отрута вивітрюється їй з рук і грудей.

Тепло, що повільно збиралося навколо Норрісового серця, розсіялося.

По всьому Касл-Року опускалися пістолети та кийки, люди дивилися одне на одного очманіло, ніби щойно прокинулися від кошмару.

А ще припинився дощ.

Продовжуючи кричати, істота, що колись була Лілендом Ґонтом, квапливо кульгала тротуаром до «такера». Вона відчинила двері й ляпнулася за кермо. Двигун з лементом ожив. То був не звук двигуна, створеного людськими руками. З вихлопної труби вивергнувся довгий язик полум’я. Задні фари горіли і були не червоним склом, а маленькими гиденькими очицями – очицями злих бісів.

Поллі Чалмерз скрикнула й повернула обличчя Аланові до плеча, проте Алан відвернутися не міг. Алан був приречений побачити й на все життя запам’ятати побачене, так само як запам’ятає яскравіші чудеса цієї ночі: паперову змію, що ненадовго ожила; паперові квіти, що перетворилися на букет світла та вмістилище сили.

Три передні фари спалахнули. «Такер» здав назад на вулицю, палячи покриття під шинами на кипучу смолу. Машина завищала, роблячи задній поворот праворуч, і хоч не торкнулася Аланового універсала, той усе одно відлетів на кілька футів, ніби його відкинув якийсь потужний магніт. Передній кузов «талісмана» почав світитися туманним білим випромінюванням, а під ним він наче змінював форму й подобу.

Авто заверещало, націлившись униз вулицею в бік кипучого казана, що колись був будівлею муніципалітету, безладу з потрощених автомобілів і фургонів, а також реву потоку, через який тепер не було моста. Двигун прискорився до захмарних обертів, душі всередині голосили в какофонійному шаленстві, а позаду, охоплюючи автомобіль, почало розповсюджуватися яскраве імлисте сяйво.

На єдину мить істота-Ґонт визирнула з обвислого плавленого вікна з боку водія й подивилася на Алана, мабуть, назавжди запам’ятовуючи його червоними льодяниками очей і скалячись роззявленою пащею.

Після цього «такер» вирушив.

Спускаючись вулицею, він прискорився, і також прискорилися зміни. Авто плавилося, переформовуючись. Дах закотився назад, із блискучих ковпачків виросли спиці, шини одночасно повищали й потоншали. Із залишків решітки «такера» почала виборсуватися якась форма. То був чорний кінь із червоними, як у містера Ґонта, очима, кінь, закутий у молочний саван сяйва, кінь, чиї копита вибивали полум’я з тротуару й залишали глибокі задимлені сліди по центру вулиці.

«Талісман» перетворився на відкритий диліжанс, на високому сидінні якого сидів згорблений карлик. Чоботи карлика впиралися в грязьовий щиток, а їхні закручені каліфівські носаки горіли вогнем.

І зміни ще не закінчилися. Поки сяйливий диліжанс нісся в бік нижнього кінця Мейн-стріт, його боки почали рости. З того живильного мінливого савана зіп’явся дерев’яний дах із навислими карнизами. Виникло вікно. Спиці коліс набули примарних кольорових спалахів, а самі колеса – і копита чорного коня – піднялися над землею.

«Талісман» перетворився на диліжанс, диліжанс – на показну медичну карету, із тих, які, мабуть, перетинали країну сотні років тому. На боці був якийсь напис, і Алан встиг його розгледіти.

CAVEAT EMPTOR

було там написано.

Піднявшись на п’ятнадцять футів у повітря й не припиняючи польоту, карета пронеслася через полум’я, що височіло з руїн муніципалітету. Копита чорного коня галопували по невидимій дорозі в небі, викрешуючи іскри діамантово-блакитного й помаранчевого. Яскрава коробочка в небі перелетіла потік Касл понад зваленим мостом, що лежав у воді, ніби скелет динозавра.

А тоді клубок диму з вогняної гурби муніципалітету завалував по Мейн-стріт, а коли повітря прочистилося, Ліленда Ґонта і його пекельної карети вже не було видно.

Алан провів Поллі до автомобіля, що привіз Норріса й Сітона від муніципалітету. Норріс досі сидів на вікні, вчепившись у рейки мигалок. Він був надто слабкий, щоб опуститися назад і не впасти.

Алан обхопив Норріса за живіт (не те щоб у Норріса, з тілобудовою кілка для намету, вирізнявся якийсь живіт) і допоміг йому спуститися на землю.

– Норрісе?

– Що, Алане? – Норріс плакав.

– Відтепер і надалі можеш переодягатися в сральнику, коли тобі завгодно, – сказав Алан. – Окей?