Стивен Кинг - Необхідні речі

Нехай про цих двох динаміт подбає.

Зараз уже час побачитися з містером Ґонтом.

Туз підвівся й кинувся вулицею. Старий заступник знову вистрелив, але ця куля навіть близько не пролетіла. Туз побіг до жовтого фургона теленовин, але не намагався в нього сісти. Біля «Необхідних речей» стоїть припаркований «шевроле селебріті», і це авто чудово згодиться для втечі. Але спершу він планує знайти містера Ґонта й отримати винагороду. Безперечно, він же має щось отримати, і, безперечно, містер Ґонт йому це вручить.

А ще він мусить знайти одного злодійкуватого шерифа.

– Мстя буде страшна, – пробурмотів Туз і кинувся по Мейн-стріт у бік «Необхідних речей».

Френк Джуетт стояв на сходах будівлі суду, коли нарешті побачив чоловіка, якого шукав. Френк уже пробув тут якийсь час, і ніщо з того, що сьогодні відбувалося в Касл-Року, не відігравало для нього ролі. Ні крики й вигуки з боку Касл-Гіллу, ні Денфорт Кітон із якимсь пристаркуватим ангелом пекла, які хвилин п’ять тому збігли сходинками з будівлі, ні вибухи, ні нещодавнє скрекотання пістолетних пострілів, цього разу просто з-за рогу, на стоянці біля шерифської управи. Френк мав іншу рибку смажити й інші лимони чавити. Френк мав особисте повідомлення про розшук свого чудового старого «друга» Джорджа Т. Нельсона.

І от, йопсель-мопсель! Нарешті! Ось і Джордж Т. Нельсон, із плоті й крові, крокує вздовж тротуару під сходами будівлі суду! Якщо не зважати на пістолет, затканий за пояс поліестерових слаксів «Санс-А-Белт» (і на те, що досі ллє як із відра), можна було б подумати, що Джордж Т. Нельсон на пікнік зібрався.

Отак просто під дощем собі прогулюється мсьє Джордж Т. Довбодятел Нельсон, спокійнісінько собі шпацерує у довбаному спокої, а що ж було в записці у Френка в кабінеті? А, так. «Запам’ятай, 2 000 у мене вдома найпізніше до 7:15, або пошкодуєш, що з хуєм народився». Френк глипнув на годинник і побачив, що вже ближче до восьмої вечора, ніж до 19:15, тому вирішив, що це не має значення.

Він підняв іспанську «ламу» Джорджа Т. Нельсона й націлився нею в голову тому дойобистому трудовикові, який приніс йому стільки проблем.

– НЕЛЬСОН! – крикнув він. – ДЖОРДЖ НЕЛЬСОН! ОБЕРНИСЯ Й ДИВИСЯ НА МЕНЕ, МУДИЛО!

Джордж Т. Нельсон крутнувся. Рука опустилася до руків’я пістолета, але одразу відскочила, тільки-но він побачив, що сам на прицілі. Натомість він поклав руки на стегна й підняв погляд на сходи суду, на яких стояв Френк Джуетт, а дощ скрапував йому з носа, з підборіддя й дула краденого пістолета.

– Застрелиш мене? – запитав Джордж Т. Нельсон.

– Ще й як застрелю! – гарикнув Френк.

– Отак просто пристрелиш мене, як собаку?

– А чого ні? Ти заслужив!

На Френків подив, Джордж Т. Нельсон усміхався й кивав.

– Ая, – погодився він, – я іншого й не очікував від сцикливого уйобища, яке лізе в будинок друга і вбиває беззахисну маленьку пташку. Саме те , чого я й очікував. Тому вперед, чотириоке хуйло ти сцикливе. Стріляй у мене, і закінчимо з цим.

Над головою прогриміло, але Френк цього не почув. За десять секунд вибухнув банк, і це він також заледве почув. Він був надто зайнятий боротьбою з власною люттю… і ошелешенням. Ошелешенням від того, наскільки нахабним, сміливим, наглухо нахабним виявився мсьє Джордж Т. Довбодятел Нельсон.

Урешт-решт Френкові вдалося зірвати замок із язика.

– Убив твою птаху, так! Насрав на фотку мамки твоєї, знову так! А от що ти зробив, га? Що ти зробив, Джордже, окрім того, що влаштував усе, щоб я втратив роботу й ніколи більше не працював у школі? Господи, та мені пощастить, якщо я в тюрму не загримлю! – Він відчув у цьому абсолютну несправедливість, і сяйнув раптовий чорний спалах усвідомлення. Наче втер оцет у свіжу подряпину. – Чому ти просто не прийшов і не попросив у мене гроші, якщо тобі їх треба? Чому просто не прийшов і не попросив? Ми б могли щось придумати, мразь ти придурошна!

– Я не знаю, про що ти! – гукнув у відповідь Джордж Т. Нельсон. – Знаю тільки, що ти дуже сміливий, коли треба вбити мацюпусіньку папужку, але на те, щоб зійтися зі мною в чесній бійці, яйця в тебе замалі!

– Не знаєш, про що… ти не знаєш, про що я? – розплювався Френк.

Дуло «лами» ходором ходило. Він не міг повірити, що отой на тротуарі може бути таким нахабою, просто не міг у таке повірити . Отак стояти тут однією ногою на тротуарі, а іншою, по суті, у вічності й відверто брехати …

– Ні! Не знаю! Зеленого поняття не маю!