Стивен Кинг - Необхідні речі

– Норрісе, це погана ідея…

– Ні. Не погана, – безрадісно заперечив Норріс. Він повернув голову й сплюнув кров’ю. – Це єдина ідея. Тому давай. Допоможи мені.

Сіт Томас повів його до машини-два.

Якби Алан не подивився в дзеркало заднього огляду, перш ніж здати назад на вулицю, він би збив Поллі, завершуючи вечір розчавленням коханої жінки задніми колесами старого універсала. Він не впізнав її – для нього то була лише постать позаду автівки, постать жінки на тлі полум’яного котла з іншого боку вулиці. Алан вгатив по гальмах, а за мить вона вже тарабанила по вікні.

Ігноруючи її, Алан знову почав здавати назад. Сьогодні він не має часу на проблеми міста. У нього є власні. Нехай повбивають одне одного, як тупі тварини, якщо вони цього хочуть. Він їде в Мекенік-Фоллз. Він їде до чоловіка, який убив його дружину й сина на знак помсти за якісь там чотири роки в Шоушенку.

Поллі вхопилася за ручку, і її наполовину смикнуло, наполовину потягло по засипаній уламками вулиці. Вона натиснула кнопку під ручкою, від чого долоня завила від болю, а двері відчинилися, й вона відчайдушно трималася за них, а ноги її тягнуло по асфальту, бо Алан не припиняв здавати назад. Ніс універсала був націлений униз по Мейн-стріт. Через горе й лють Алан зовсім забув, що в тому напрямку вже немає моста, який би можна було перетнути.

– Алане! – закричала Поллі. – Алане, зупинися!

Ці слова дійшли. Якимсь чином ці слова досягнули його розуму, незважаючи на дощ, грім, вітер і важкий голодний хрускіт вогню. Незважаючи на його манію.

Алан подивився на неї, і в Поллі розбилося серце, коли вона побачила вираз у його очах. Алан ніби зависнув у нутрощах кошмару.

– Поллі? – сухо запитав він.

– Алане, зупинися!

Вона хотіла відпустити ручку – долоні волали від болю, – але боялася, що, якщо зробить це, він просто поїде геть і залишить її посеред Мейн-стріт.

Ні… вона знала , що він так вчинить.

– Поллі, мені треба їхати. Мені шкода, що ти на мене зла, бо думаєш, ніби я щось не так зробив, але ми з цим розберемося. Але мені треба ї…

– Я не зла на тебе, Алане. Я знаю, що це був не ти. Це все він налаштовував нас одне проти одного, як майже всіх у Касл-Року. Бо таке він робить. Розумієш, Алане? Ти мене чуєш? Бо він таке робить! Зупинися! Вимкни той довбаний двигун і послухай мене !

– Я мушу їхати, Поллі, – промовив Алан. Власний голос долинав до нього ніби звідкись здалеку. Мабуть, через радіозв’язок. – Але я повер…

– Ні, не повернешся ! – скрикнула вона. Вона раптом розлютилася на нього – розлютилася на них усіх , жадібних, наляканих, злих, корисливих людисьок цього міста, включно з собою. – Не повернешся, бо якщо ти зараз поїдеш, тобі вже не буде, блядь, куди ПОВЕРТАТИСЯ !

Вибухнув клуб відеоігор. Рештки порозліталися навколо Аланового авто, що стояло посеред Мейн-стріт. Аланова талановита правиця кинулася вбік, схопила банку «Жуй-смакуй», ніби для заспокоєння, і поклала йому на коліна.

Поллі не звернула уваги на вибух. Вона вдивлялася в Алана темними, сповненими болю очима.

– Поллі…

– Глянь! – зненацька крикнула вона і розкинула спереду свою блузку. Краплі дощу падали на випуклості її грудей і блищали у заглибинці горла. – Глянь, я зняла його – амулет! Його нема! А тепер ти зніми свій, Алане! Якщо ти чоловік, то зніми свій!

Аланові було важко зрозуміти її з глибини жахіття, в якому він перебував, жахіття, яким містер Ґонт обгорнув його, наче отруйним коконом… і раптово, зі спалахом усвідомлення, Поллі зрозуміла, що ж це за жахіття. Це мусить бути воно.

– Він розповів тобі, що сталося з Енні й Тоддом? – м’яко запитала вона.

Алан смикнув назад головою, наче Поллі його вдарила, і вона зрозуміла, що поцілила в яблучко.

– Ну звісно. Що ж то за єдина у світі річ, позбавлена сенсу, але якої тобі так хочеться, що ти вважаєш це необхідним? Оце твій амулет, Алане, – те, що він накинув тобі на шию.

Вона відпустила ручку та просунула обидві руки в машину. Їх обох залило світіння лампочки на стелі. Шкіра Поллі була темна, печінково-червона. Руки настільки розпухли, що лікті перетворилися на одутлі брижі.

– Усередині мого був павук, – м’яко промовила вона. – «Павучок-павучок піднімався на бочок. Поки дощик не упав, павучка не покарав». Просто маленький павучок там був. Але він виріс. Він їв мій біль і виріс. Ось що він робив, доки я не вбила його й не забрала свій біль назад. Я так хотіла, щоб біль зник, Алане. Я цього хотіла, але це мені не потрібне . Я можу любити тебе, любити життя і терпіти біль також. Думаю, біль навіть може покращити все інше, так само як діамант має кращий вигляд у гарній оправі.