Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Я доволі довго чекав поруч із озером, але нічого не сталося. Вже почало сутеніти. Марно було там стирчати. Старий і місіс пішли з мостика додому. А Хлопчик ще стояв там на болоті, на краю озера.

Я лагідно до нього озвався:

— Це все дарма. Він тобі не дозволить. Повертайся до Понту чи де ти там був. Куди завгодно, але тут не залишайся.

Він звів очі з тим самим дивним приголомшеним виразом обличчя. Я певен — він не зрозумів жодного мого слова.

Я відчув, що неспроможний зробити більше. Пішов додому. Але весь вечір думав про Хлопчика, а вранці знову спустився до озера, взявши з собою велику палицю для хоробрості. Не те щоб вона могла придатися. Не проти старого.

Ну… думаю, що за ніч вони прийшли до якоїсь угоди. Там був Хлопчик, при боці матері, а старий тинявся поблизу сам по собі.

Мушу сказати, що на душі в мене полегшало. Бо, врешті-решт, що я міг би сказати чи зробити? Якщо старий не хотів Хлопчика вдома, то це справді його річ. А коли Хлопчик надто дурний, щоб піти з дому, то це річ Хлопчика.

А як на добру справу, то я винуватив матір. Як не крути, вона мала сказати Хлопчику, коли він прийшов, що в старого напад його злого гумору і Хлопчику краще забратися, доки все не поверне на краще. Але я ніколи не був високої думки про її розум. Ані разу вона не проявила сили духу.

Однак той лад, який вони запровадили, певний час протримався. Хлопчик прилип до матері — думаю, допомагав їй господарювати, не знаю, — а старий залишив їх самих і дедалі більше тримався одинцем.

Він взяв собі за звичку сидіти на мостику, згорбившись, дивлячись на море, з дивним задуманим виразом. Взагалі видавався чудним і самотнім. Мені це не подобалося. Не знаю, що то в нього за думки були, але я певен, що недобрі. Ті часи, коли вони з дружиною і дітьми щасливою і задоволеною компанією йшли рибалити, видавалися далеким минулим. Тепер для нього все змінилося. Він стирчав у холоді, а місіс із Хлопчиком були разом.

Я його жалів, але й боявся теж. Відчував — так не може тривати вічно, щось мусить трапитися.

Якось я спустився до пляжу за плавцем — уночі його нагнало вітром, — і, глянувши в бік озера, помітив, що Хлопчик не з матір’ю. Як і того першого дня, повернувся на край болота. Був уже не меншим від батька. Якби ж то він умів скористати зі своєї сили, то міг би й перемогти, та ба! — йому бракувало мізків. Отам він був, повернувшись на болото, великий сильний наляканий дурний хлопчина, а отут був старий, поза домом, — дивився в бік сина, а в його очах була смертна кара.

Я сказав собі: «Він збирається його вбити». Але ж я не знав, як, коли і де він це замислив, вночі, коли вони спатимуть, чи вдень, коли рибалитимуть. Мати нічого не значила, вона йому не завадить. Марно було до неї звертатися. Якби ж Хлопчик мав трохи здорового глузду, щоб піти звідти…

Я чекав і пильнував до ночі. Нічого не трапилось.

Уночі задощило. Було сіро, холодно, тьмяно. Вже запанував грудень, дерева стали голими й понурими. Я до пізнього пополудня не міг спуститися до озера, а тоді небо прояснилося і сонце засяяло над водами, як то взимку, спалахнувши, перш ніж опуститися в море.

Я побачив старого і місіс. Одне біля одного, перед старою халабудою, вони мене помітили і глянули в мій бік. Хлопчика не було. На болоті його теж не було. Ані на березі озера.

Я перейшов міст, пішов уздовж правого берега, підзорка була зі мною, але Хлопчика я не бачив. Весь цей час я відчував, що старий пильнує за мною.

Тоді я його помітив. Спустився до берега, перебрів болото і пішов в очерети — туди, де щось лежало.

Він був мертвий. На його тілі була велика рана. На спині — засохла кров. Але він пробув там усю ніч. Його тіло було мокре від дощу.

Подумаєте, що я збожеволів, але я розплакався, як дурень, і закричав старому: «Ти вбивця, чортів Богом проклятий вбивця!» Він не відповів. Не рухався. Стояв там за своєю халабудою разом із місіс, спостерігаючи за мною.

Хочете знати, що я зробив? Повернувся, взяв лопату, викопав Хлопчику могилу в очеретах за болотом і проказав над ним одну зі своїх молитов, бо не був певний, якої релігії він тримався. Закінчивши, глянув через озеро на старого.

Знаєте, що я побачив?

Побачив, як він опустив свою велику голову, нагнув до неї й обійняв її. І вона підняла до нього голову і теж його обійняла. Це було як реквієм і благословення. Спокута і хвала. Якимсь власним дивним чином вони знали, що скоїли зло, але тепер усе закінчилося, бо я поховав Хлопчика і він відійшов. Тепер вони вільні знову бути разом і ніхто третій їх не розділяє.