Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Він був славний чоловік, ніколи не дратувався, нам було добре разом.

— Так, — кажу.

Але я не хотів із ним про це розмовляти. Сказав, що все зроблено й остін готовий до виїзду. Пішов з ним до конторки, щоб відмітити виконану роботу та понаднормовий час, і він запропонував мені цигарку з пачки, що лежала на столі поруч із вечірньою газетою.

— Бачу, що Леді Лак виграла три-тридцять, — сказав. — Я цього тижня заробив кілька фунтиків.

Записав мою роботу у свій гросбух, щоб правильно розрахувати платню.

— Пощастило вам, — відповів я.

— Трапилося, як сліпій курці просо, — сказав він. — Вона заробила двадцять п’ять до одного. Що ж, це все гра.

Я не відповів. Не те щоб я любив випити, але оце зараз потребував якоїсь пóгані. Витер чоло носовичком. Я хотів, щоб він закінчив свої рахунки, побажав мені доброї ночі та відпустив.

— Ще одному сердезі дісталося, — каже він. — Це вже третій за три тижні, просто в кишки, як інші. Помер у лікарні сьогодні вранці. Так наче хтось зурочив РАФ.

— А що таке, реактивний літак? — спитав я.

— Реактивний літак? — відповів він. — Та ні, побий його грім, убивство. Розпороли бідоласі живіт. Ти що, зовсім газет не читаєш? Це вже третій випадок за три тижні й всі однакові: хлопці з авіації, всіх знайдено на цвинтарі чи коло цвинтаря. Я тільки-но казав тому хлопчині, котрий приходив по бензин, що не тільки чоловіки подуріли і поробилися сексуальними маніяками, а й жінки теж. Але цю вони злапають, побачиш. Пишуть у газетах, що вже взяли її на мушку і сподіваються невдовзі арештувати. Давно пора, доки ще одного нещасника не зарізали.

Закрив книжку і запхнув олівця за вухо.

— Хочеш випити? — каже. — У мене в шафі є пляшка джину.

— Ні, — відповідаю я, — ні, дуже дякую. Я… в мене побачення.

— Гаразд, — сказав він, усміхаючись, — розважайся.

Я спустився вулицею вниз і купив вечірню газету. З тим убивством усе було так, як він сказав. Помістили на першій сторінці. Писали, що це, вірогідно, трапилося близько другої ночі. Молодий хлопець з авіації, у північно-східному районі Лондона. Йому вдалося доволоктися до телефонної будки і викликати поліцію. Приїхавши, вони знайшли його на підлозі будки.

Він встиг дати свідчення в машині швидкої допомоги, перш ніж помер. Сказав, що його покликала дівчина і він пішов за нею. Подумав, наче вона шукає маленької любовної пригоди, — бачив, як ця дівчина з іншим хлопцем трохи раніше пила каву біля стійки, вирішив, що вона кинула того іншого, вподобавши його. А тоді, сказав, вона всадила йому ножа просто в кишки.

У газеті було написано, що він дав поліції повний її опис, а ще додано: поліція буде рада, якщо чоловік, котрого бачили з дівчиною того вечора раніше, зголоситься допомогти ідентифікувати її.

Я не хотів далі читати газету. Викинув її. Гуляв по вулицях, доки не втомився і не вирішив, що Томпсони вже лягли спати.

Тоді я пішов додому, навпомацки знайшов ключ, який вони повісили на шнурочку в поштовій скриньці, відчинив і піднявся до своєї кімнати.

Місіс Томпсон розстелила мені ліжко, залишила термос із чаєм, добра душа, а ще вечірню газету, останній випуск.

Вони її піймали. Близько третьої пополудні. Я не читав статті, ні імені її, нічого. Сів на ліжко, взяв газету, і моя дівчина дивилася на мене з першої сторінки.

Тоді вийняв із кишеньки плаща пакуночок, розкрив його, викинув упаковку та фантазійну стрічечку і сидів, дивлячись на сердечко, яке тримав у руці.

Я чув, ви про старого питали? Так я й подумав. Ви тут нові, на канікулах. Влітку в нас багато таких. Так чи сяк, завжди знаходять дорогу вниз зі скель до цього пляжу, а потім зупиняються і дивляться спершу на море, а тоді знову на озеро. От як ви щойно.

Гарна місцина, авжеж? Тиха і самотня. Не дивуватися старому, що тут поселився.

Не знаю, коли це було. Ніхто не знає. Либонь, багато років тому. Коли я сюди перебрався, задовго до війни, він уже жив тут. Може, втік од цивілізації, як оце я. Або, може, там, де він жив раніше, залили йому сала за шкіру. Важко сказати. У мене із самого початку було почуття, наче він щось таке скоїв, або ж проти нього скоєно, що він озлобився на весь світ. Пам’ятаю, вперше його побачивши, я собі сказав: «Поб’юся об заклад, що старий — пекельний характер!»

Так, отут він мешкає біля озера зі своєю місіс. Мають щось наче курінь, відкритий всім вітрам, але, схоже, їм це байдуже.

Мене попередив про нього один із парубків на фермі. Радив мені, сміючись, обходити далеким рейдом старого, що мешкає поблизу озера, — він неприхильний до чужих. Тож я ходив із острахом і не залишався там надовго. Та й що з того було б, я його говіркою ні слова не знав. Вперше, коли його побачив, він стояв біля краю озера і дивився на море. З тактовності я не пішов через кладку над потоком, щоб не йти повз нього, а натомість, перейшов пляжем на інший бік озера. Потім із неприємним почуттям, наче я пхаюся до не свого діла, прикуцьнув за кущем дроку, витяг свою підзорну трубу і примружився на нього.