Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

— А ти ніколи не був у військово-повітряних силах? — спитала.

Дивно. Її голос прозвучав жорстко. Гостро, змінено. Наче вона чимось стривожена, чогось злякалася.

— Ні, це не для мене, — відповідаю. — Свого часу я служив у РЕМЕ. Вони були як слід. Ніякого зазнайства, ніяких дурниць. З ними знаєш, що й до чого.

— Я рада, — сказала вона. — Ти добрий і щирий. Я рада.

Я задумався, чи вона не знала когось із авіації, хто б її кинув. Вони там, скільки я їх знав, дика зграя. Згадав, як вона дивилася на хлопця, що пив чай біля стійки. Якось задумливо. Наче намагалася його згадати. Я не міг сподіватися, що вона ніколи ні з ким не крутила, з її зовнішністю, та ще й вихована у притулках, без батьків, як вона казала. Але не хотілося думати, що її скривдили.

— Чому, що в них поганого? — сказав я. — Щось тобі зробили?

— Зруйнували мій дім.

— Це ж німці були, а не наші хлопці.

— Все одно вони вбивці, правда? — сказала вона.

Я глянув на неї. Вона лежала на надгробку, а голос її вже не був різким, як тоді, коли вона питала, чи я не служив у авіації, а втомленим і сумним, і якось дивно самотнім; мене так стисло в животі, аж у самому нутрі, що я схотів зробити найдурнішу кляту річ і забрати її до себе додому, до містера і місіс Томпсон. Сказати місіс Томпсон — вона добра душа, вона не заперечуватиме, — «Це моя дівчина. Пригляньте за нею». Тоді б я знав, що вона в безпеці, все з нею буде добре, ніхто їй не заподіє нічого злого. Так, начебто я раптом злякався, що хтось підійде і скривдить мою дівчину.

Я нахилився, обхопив її руками і підняв до себе.

— Слухай, — кажу, — сильний дощ. Я відведу тебе додому. Ти тут застудишся на смерть, лежачи на мокрому камені.

— Ні, — відповіла вона, з руками на моїх плечах, — мене ніхто ніколи додому не проводжає. Ти повернешся до себе, сам.

— Я тебе тут не залишу, — сказав я.

— Ні, залишиш, бо я так хочу. Якщо впиратимешся, розсерджуся. Хіба ти цього хочеш?

Я дивився на неї, спантеличений. Її обличчя дивно виглядало при тьмяному старому ліхтарі, біліше, ніж перше, але ж яке гарне, Ісусе Христе, яке гарне. Це блюзнірство, знаю, але інакше сказати не вмію.

— То що б ти хотіла, щоб я зробив? — питаю.

— Я б хотіла, щоб ти пішов і не озирався, — сказала вона, — як ті, що ходять уві сні, сновиди, так їх називають. Повертайся, йдучи під дощем. Це займе кілька годин. Нічого, ти молодий і дужий, маєш довгі ноги. Повертайся до своєї кімнати, хай де б вона була, лягай у ліжко, засни, прокинься вранці, з’їж свій сніданок і йди на роботу. Так само, як завжди.

— А ти?

— Не думай про мене. Просто йди.

— Можна подзвонити тобі завтра ввечері до кінотеатру? Це може бути так, як я тобі казав… на постійно?

Вона не відповіла. Тільки всміхнулася. Сиділа зовсім нерухомо, дивлячись мені в обличчя, а тоді заплющила очі, відкинула голову назад і сказала:

— Поцілуй мене ще раз, незнайомцю.

Я її залишив, як вона казала. Переліз через цвинтарну огорожу, вийшов на дорогу. Виглядало, що там нікого нема і кіоск зі стійкою на автобусній зупинці було зачинено, відкидний столик піднято.

Я пішов тою дорогою, якою автобус нас привіз. Вона була пряма і тяглася безконечно. Це мала бути Хай-стрит [59] Дослівно «висока вулиця»; так у Великій Британії називають великі торгові вулиці, а також головні вулиці менших міст. . З обох боків магазини; це був північно-східний район Лондона, де я раніше ніколи не був. Я, схоже, заблукав, але зовсім цим не переймався. Почувався сновидою, як вона й казала.

Весь час думав про неї. Коли йшов, нічого не бачив, лише її обличчя. Говорили в армії, наче буває, що дівчина так вражає хлопця, аж він нічого не бачить, не чує і не тямить, що робить; досі я думав, що це художній свист або ж трапляється лише з п’яними, а тепер знав, що це правда і трапилося зі мною. Я більше не хвилювався, як вона повернеться додому: казала, щоб я не турбувався, мусить мешкати поблизу, інакше не заїхала б так далеко, хоча це й дивно — товктися на роботу такий світ. Можливо, вона мені пізніше все розкаже, потроху. А я нічого з неї не витягуватиму. У голові мені було лише одне як цвяхом забите — забрати її наступного вечора з кінотеатру. Це було твердо усталено, і ніщо б мене від цього не відвернуло. Навіть не помічу часу, що пройде до десятої вечора.

Я далі йшов під дощем, аж тут над’їхала вантажівка; я проголосував, і шофер підвіз мене добрий шмат дороги, перш ніж мусив повернути наліво, в інший бік; я вийшов і пішов знову. Коли дістався додому, було десь близько третьої.