Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Іншим разом я б почувався незручно, будячи містера Томпсона, щоб він мене впустив, і раніше ніколи такого не було, але зараз я аж світився зсередини любов’ю до своєї дівчини і геть не брав цього до серця. Томпсон нарешті спустився і відчинив двері. Мені довелося кілька разів дзвонити, щоб він почув, і от він тут, сірий зі сну, бідний старий у пом’ятій піжамі.

— Що з тобою трапилося? — спитав він. — Ми вже з дружиною хвилювалися. Боялися, чи тебе не збила машина, не переїхала. Повернулися, аж тут дім порожній, твоя вечеря неторкана.

— Я ходив у кіно, — сказав я.

— Кіно? — Він подивився на мене через коридор. — Кіно закінчується о десятій.

— Я знаю, — відповів я, — я потім пішов погуляти. Перепрошую. Добраніч.

Піднявся сходами до своєї кімнати, залишивши старого бурмотіти до себе і засовувати двері. Ще почув, як місіс Томпсон озвалася зі своєї спальні: «Що це? То він? Вернувся?»

Я наробив їм клопоту і переживань, мав би піти до них і вибачитися, але чомусь не міг цього зробити; закрив свої двері, скинув одежу, впав до ліжка, і це було так, наче вона досі зі мною, моя дівчина, в темряві.

При сніданку Томпсони були тихішими, ніж зазвичай. Навіть не дивилися на мене. Місіс Томпсон без жодного слова дала мені копчену рибу, а він втупився в газету.

Я з’їв свій сніданок, а тоді сказав: «Сподіваюся, ви добре провели вечір у Хайґейті?», і місіс Томпсон, ледь підібгавши губи, відповіла: «Дуже приємно, дякую, ми були вдома о десятій», а тоді тихо чмихнула носом і налила містеру Томпсону ще горнятко чаю.

Ми далі сиділи тихо, не кажучи й слова, а тоді містер Томпсон спитав: «Ти сьогодні вечерятимеш?», а я відповів: «Ні, не думаю. Маю зустрітися з другом». А тоді помітив, як старий дивиться на мене крізь окуляри.

— Якщо ти повернешся пізно, — сказав, — краще нам доробити тобі ключ.

І далі читав свою газету. Хтось би сказав, що я їх скривдив, нічого не розказавши і не пояснивши, куди йду.

Я пішов на роботу, і весь день був зайнятий, одна робота за одною; іншим разом я б не заперечував. Любив працювати повний день, а часто й понаднормово, але сьогодні хотів піти раніше, до закриття магазинів: пройняла мене одна ідея, і відтоді я ні про що інше не думав.

Було вже десь пів на п’яту, коли прийшов бос і сказав:

— Я обіцяв доктору, що він зможе забрати свого остіна цього вечора. Казав, що ти все закінчиш до пів восьмої. Добре, ні?

Моє серце тьохнуло. Я розраховував звільнитися раніше і зробити те, що запланував. Тоді швидко подумав, що добре було б, якби бос відпустив мене зараз і я б вийшов, перш ніж зачиниться магазин, і знову б повернувся, щоб зайнятися остіном, отож сказав:

— Я не проти трохи попрацювати понаднормово, але я б хотів зараз вийти, на півгодини, якби ви побули тут. Я хочу дещо купити, перш ніж зачиняться магазини.

Він відповів, що гаразд, тож я зняв комбінезона, помився, взяв плаща і пішов до магазинного ряду внизу Гейверсток Гілл. Знав, що мені було потрібне. Ювелірний магазин, де містер Томпсон ремонтував свого годинника: там продавали не всяке сміття, а хороші речі, добротні срібні рамки і столові прибори.

Звичайно, мали персні та кілька вигадливих браслетів, але мені вони не подобалися. Усі дівчата з НААФІ [60] NAAFI, Navy, Army and Air Force Institutes — створена 1921 року організація, завдання якої — забезпечення роботи військових магазинів та продаж різних товарів військовослужбовцям і членам їхніх сімей. носили браслети з амулетами, це було дуже банально; тож я далі оглядав вітрину і нарешті дещо помітив, у найдальшому кутку.

Це була брошка. У формі сердечка, дуже маленька, не надто більша, ніж ніготь великого пальця, але з гарним синім каменем і шпилькою ззаду. Саме форма привернула мою увагу. Я придивився. На ній не було ціни — це означало, що вона дорогувата, але я зайшов і попросив показати. Ювелір вийняв її з вітрини, трохи відполірував, повертів і так, і сяк, і я уявив, як вона гарно виглядатиме на моїй дівчині, на її сукні чи джемпері, і я вже знав, що це воно.

— Я її беру, — сказав і тоді спитав про ціну.

Коли він її сказав, я ледь не вдавився слиною, але вийняв гаманця, відрахував гроші; а він поклав сердечко в коробочку, дбайливо обклав ватою і зробив акуратний пакуночок, зав’язаний фантазійною стрічечкою. Я подумав, що доведеться просити в боса аванс, перш ніж піду ввечері з роботи, але він був добрий чолов’яга, і я був певний, що дасть.

Вийшов із ювелірного магазину, пакуночок для моєї дівчини схований у кишені на грудях, — і тут чую, що церковний годинник б’є за чверть п’яту. Ще був час спуститися до кінотеатру, впевнитися, що вона все зрозуміла про побачення цього вечора, а тоді бігом на дорогу і до гаража, і зробити остіна до часу, про який просив доктор.