Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Я хотів це сказати їй, але не міг дібрати слів. Врешті вимовив:

— Ви щось зробили з цим домом. Не можу цього збагнути.

— Не можете? — відповіла вона. — Думаю, що можете. Врешті-решт, ми обоє шукаємо того ж самого.

Не знати чому, я злякався. Притишеність досі була з нами, але сильніша, майже всевладна.

— Я й не знав, — мовив я, — що я чогось шукаю.

Мої банальні слова були кинуті на вітер й одразу ж загубилися. Досі мої очі вдивлялися у вогонь, але тепер чомусь, наче під примусом, звернулися до неї.

— Хіба? — сказала вона.

Пам’ятаю, що мене охопило відчуття глибокої тривоги. Я вперше побачив себе як когось, хто живе намарне і вкрай тривіально, подорожує сюди-туди без усякої мети та береться за нікому не потрібні справи разом з іншими такими ж даремними людьми і що все це не має жодного іншого сенсу, окрім бути ситими, вдягненими і жити в комфорті аж до смерті.

Я подумав про власний будиночок у Вестмінстері, обраний після довгих роздумів та дбайливо обставлений. Побачив свої книги, фотографії, колекцію порцеляни, а ще двох хороших слуг, які дбали про мене і завжди тримали дім чистісіньким, готовим до мого повернення. Досі й цей будиночок, і все, що в ньому було, дарували мені велику втіху. А тепер я не був певним, чи це мало бодай якесь значення.

— А що б ви запропонували? — я почув, як питаю Анну. — Я мушу продати все, що маю, і відмовитися від своєї роботи? Що тоді?

Згадуючи нашу коротку розмову, я розумів — жодне з того, що вона скаже, не виправдає мого раптового питання. Вона мала на увазі, що я чогось шукав, і замість просто відповісти їй так чи ні, я спитав, чи маю я відмовитися від усього, що в мене було. Але тоді я цього не усвідомив. Лише розумів: це мене глибоко зворушило, кілька хвилин тому я був спокійним, а тепер стурбований.

— Ваша відповідь може не збігатися з моєю, — сказала вона. — Хай там як, у своїй я досі не певна. Колись я її знатиму.

Звісно ж, подумав я про неї, вона вже має відповідь — з її красою, ясністю, розумінням. Чого вона ще може досягти, якщо тільки причина її відчуття нереалізованості не в тому, що досі вона не має дітей?

Віктор повернувся до кімнати, й мені здалося, що його присутність принесла в атмосферу надійність і тепло; було щось свійське та зручне в його старому смокінгу з вечірніми штанами.

— Підморозило, — сказав він. — Я вийшов надвір глянути. Термометр показує нижче тридцяти [7] За Фаренгейтом, себто трохи нижче одного градуса морозу за Цельсієм. . Але ніч прекрасна. Місяць уповні. — Він присунув своє крісло до вогню і чуло всміхнувся Анні. — Майже так само холодно, як тої ночі, котру ми провели на Сновдоні. О Небо, як же це я забув? — зі сміхом звернувся він до мене. — Я ж не сказав тобі, що Анна врешті-решт зволила піти зі мною в гори?

— Ні, — здивовано сказав я. — Я думав, що вона проти цього.

Я глянув на Анну і помітив, що її очі стали дивно порожні, безвиразні. Інстинктивно відчув, що тема заведеної Віктором розмови не була тією, яку вибрала б вона.

— Вона темна конячка, — сказав він. — Знає про гори стільки ж, як ми з тобою. Насправді вона весь час мене випереджала і врешті я її загубив.

Він вів далі, напівжартома-напівсерйозно, переповідаючи кожну деталь того сходження, вкрай небезпечного, бо вони вибралися надто пізньої пори року.

Видавалося, що погода, яка зранку, коли вони почали підйом, була обнадійливою, посеред дня змінилася на бурю з громом і блискавками, а там і хурделицею, тож під час спуску їх застала темрява і вони змушені були ночувати просто неба.

— Ніколи не зрозумію, — промовив Віктор, — як це я її загубив. От щойно була при мені, а за мить — вже її нема. Зізнаюся, наступні три години були тяжкі для мене — цілковита темрява, майже шторм.

Доки він розповідав, Анна не зронила й слова. Так наче була геть деінде. Нерухомо сиділа у своєму кріслі. Мені було ніяково, тривожно. Я волів би, щоб Віктор припинив цю розмову.

— Хай там як, — сказав я, щоб підігнати його, — ви успішно спустилися і нічого поганого не сталося.

— Так, — з жалем промовив він, — близько п’ятої ранку я був мокрий до нитки і геть переляканий. Анна вийшла до мене з туману — у сухому одязі, здивована моїм гнівом. Сказала, що сховалася від дощу під кам’яною брилою. Чудо, що не скрутила в’язів! Я сказав їй, що коли ми наступного разу підемо в гори, вона може бути провідником.

— Можливо, — сказав я, глянувши на Анну, — наступного разу не буде. Одного досить.

— У жодному разі! — радісно відповів Віктор. — Знаєш, ми вже зібралися піти наступного літа. Альпи, Доломіти чи Піренеї, ще не вирішено. Краще б і ти пішов з нами, ми мали б таку команду, як слід.