Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

— Монте-Верита, — прочитав я.

Я підняв голову і зустрівся поглядом з очима Анни.

— Наскільки я розумію, геть незнайома територія. Впевніться і порадьтесь, перш ніж іти. Знайдіть місцевих провідників і все таке. Що змусило вас вибрати саме це гірське пасмо?

Анна усміхнулася, і я почувся дріб’язковим, незначним порівняно з нею.

— Гора Істини, — сказала вона. — Ходімо з нами!

Я похитав головою і пішов своєю дорогою.

Впродовж кількох місяців я думав про них обох і ще — заздрив їм. Вони підіймалися, а я був затиснутий — не горами, які любив, а тяжкими справами. Не раз мені хотілося набратися сміливості та відсунути свою роботу, покинути цивілізований світ із його сумнівними принадами й піти шукати істини разом із двома моїми друзями. Але мене стримували умовності, відчуття, що я робив успішну кар’єру і нерозумно було б її обривати. Моє життя усталилося. Пізно було щось міняти.

У вересні я повернувся до Англії й здивувався, що в купі листів, яка мене чекала, не було нічого від Віктора. Він обіцяв написати й розповісти мені про все, що вони бачили й робили. У них не було телефону, тож не можна було з ними зв’язатися, а я занотував собі написати Вікторові, тільки-но розберу свою ділову пошту.

Через кілька днів, вийшовши зі свого клубу, я зіткнувся з одним чоловіком, нашим спільним другом, який на мить мене затримав, щоб розпитати про мою подорож, а потім, коли я вже спускався сходами, кинув через плече:

— Кажу, яка трагедія з бідним Віктором. Ти з ним побачишся?

— Про що ти? Яка трагедія? — спитав я. — Невже нещасний випадок?

— Він дуже хворий і зараз у санаторії, в Лондоні. Нервовий зрив. Ти знаєш, що його покинула дружина?

— Мій Боже, ні! — скрикнув я.

— О так. Ось причина всіх бід. Це його геть зламало. Ти ж знаєш, він був дуже їй відданий.

Я був приголомшений. Стояв і дивився на приятеля, моє обличчя застигло.

— Ти маєш на увазі, — сказав я, — що вона пішла з кимсь іншим?

— Не знаю. Думаю, так. З Віктора нічого не можна витиснути. Хай там як, він там уже кілька тижнів, із цим зривом.

Я попросив адресу санаторію й одразу ж, не зволікаючи, стрибнув у таксі й поїхав туди.

Коли я спитав, спершу мені сказали, що Віктор нікого не хоче бачити, але я витяг свою візитку і нашкрябав рядок на звороті. Напевне ж він не відмовиться побачитись зі мною? Медсестра повернулася й повела мене вгору, до кімнати на другому поверсі.

Коли вона відчинила двері, я жахнувся, побачивши змарніле обличчя, що дивилося на мене з-над крісла поряд із газовим обігрівачем; так він схуд, так змінився.

— Любий хлопче, старий, — сказав я, йдучи до нього. — Я лише п’ять хвилин тому почув, що ти тут.

Медсестра зачинила двері й залишила нас удвох.

На мій жах, очі Віктора наповнилися слізьми.

— Все гаразд, — сказав я. — Не зважай на мене. Ти ж знаєш, що я все розумію.

Здавалося, він не міг говорити. Просто сидів, згорбившись, у халаті, а по його щоках текли сльози. Ніколи ще я не почувався таким безпорадним. Він вказав на стілець, і я присунув його ближче. Чекав. Якби він не захотів розповісти мені, що трапилося, я б на нього не тиснув. Хотів лише заспокоїти його, хотів якось допомогти.

Врешті він заговорив, і я насилу пізнав його голос.

— Анна пішла, — сказав він. — Ти знаєш? Вона пішла.

Я кивнув. Поклав руку йому на коліно, наче він знову був маленьким хлопчиком, а не чоловіком за тридцять, мого віку.

— Знаю, — лагідно сказав я, — але все ще буде гаразд. Вона повернеться. Ти її напевне повернеш.

Він похитав головою. Ніколи ще я не бачив такого відчаю і такої цілковитої певності.

— О ні, — відповів він, — вона не повернеться. Я дуже добре її знаю. Вона знайшла те, чого шукала.

Жаль було дивитися, як він повністю поглинутий тим, що трапилося. Віктор, зазвичай такий сильний, такий урівноважений.

— Хто він? — спитав я. — Де вона зустрілася з тим іншим?

Віктор спантеличено глянув на мене.

— Про що ти? — сказав він. — Нікого вона не зустріла. Це геть інше. Якби так, це було б легко.

Він замовк, розводячи руки в безнадійному жесті. І раптом зламався знову, але цього разу не через слабкість, а щось страшніше — через лють, безсилий даремний гнів людини, яка бореться з чимось сильнішим від себе.

— Її забрала гора, — сказав він, — ця Богом проклята гора, Монте-Верита. Там якась секта, закритий орден, вони там замкнулися на все життя, на тій горі. Мені й уві сні не снилося, що таке можливо. Я не знав. І вона там. На цій проклятій горі. На Монте-Вериті.